Отож, слухай, я тобі таку історію розповім, що аж серце стискає. Ось було в мене таке… Коли мій син Богдан із невісткою Соломією прийшли до мене на вечерю, я, як завжди, накрила стіл, немов на свято: борщ, котлети, пюре, салат — усе, що він любить. Але коли Богдан роззувся в передпокої, я мало не впала: на обох його шкарпетках були діри, з яких нахабно визирали пальці! Я завмерла, наче грім мене вдарив. Ну це як так? Мій син, якого я виростила, вдягала, вчила доглядати за собою, ходить у таких обірках? І де, прошу, очі в його дружини? Це ж вже зовсім край! Я досі не можу відійти від цього видовища, мені треба виговоритися, бо інакше просто лусну від обурення.
Я, Олена Петрівна, все життя старалася, щоб мій Богдан ні в чому не потребував. Шила йому сорочки, купувала найкращі черевики, навіть коли самій доводилося затягувати пояс. Він виріс, став інженером, одружився із Соломією — дівчиною, яка мені здавалася чемною та господарською. Вони живуть у своїй хаті, обидва працюють, ніби все добре. Я не лізу в їхнє життя, але іноді запрошую на вечерю, щоб побачитися, приголубити домашньою їжею. І ось, будь ласка — вражена його шкарпетками! Це не просто дірки, це крик про допомогу, сигнал, що в їхньому домі щось пішло не так.
Все почалося, коли вони зайшли. Я, як завжди, метушилася, розставляла тарілки, гріла котлети. Богдан зняв черевики, і я косила оком на його ноги. Спершу подумала, що мені привиділося — не може бути, щоб мій син, завжди охайний, ходив у лахмітті. Але ж ні — шкарпетки, здавалося, пережили апокаліпсис: дірки з обох боків, п’яти стерті, а пальці визирають, немов просяться на волю. Я завмерла, навіть ложку впустила. Соломія, помітивши мій погляд, засміялася: «Ой, Олено Петрівно, це він сам, я йому сто разів казала нові купити». Сам? А ти, дорога, куди дивилася?
За вечерею я не могла зосередитися. Дивилася на Богдана, який із задоволенням уплітав борщ, і думала: як до такого дійшло? Я ж його не для того виховувала, щоб він ходив, як жебрак. А Соломія сиділа, балакала про свою роботу, наче нічого не сталося. Я не витримала й сказала: «Богдане, сину, що це за шкарпетки? Це ж сором!» Він зніяковів, знизав плечима: «Мамо, та годі, просто старі, не встиг викинути». Не встиг? А Соломія додала: «Олено Петрівно, він сам їх одягає, я ж не контролюю його гардероб». Не контролюєш? А хто ж має піклуватися про чоловіка, як не дружина?
Я намагалася стримуватися, але всередині все кипіло. Після вечері, коли Соломія пішла до вітальні, я шепотом спитала Богдана: «Сину, у вас що, нема грошей на шкарпетки? Чи прати некому?» Він лише махнув рукою: «Мамо, не починай, усе нормально. Просто не помітив». Не помітив? Та ці дірки видно з Місяця! Я хотіла поговорити з Соломією, але злякалася, що вона знову відмахнеться. Замість цього я полізла до шафи, дістала пару нових шкарпеток, які купила Богданові на день народження, і сунула йому: «На, вдягай, а то дивитися боляче». Він посміхнувся, подякував, але я бачила — йому байдуже.
Відпустила їх додому, але спати не могла. В голові крутилося: як так? Соломія, звісно, працює, втомлюється, але хіба це виправдання? Я в її віці і працювала, і за домом доглядала, і за чоловіком, і за дитиною. А вона що, не може кинути три пари шкарпеток у пральку чи нові купити? У магазині їх на будь-який гаманець! Чи це тепер модно — ходити в обірках? Я згадувала, як Соломія завжди охайно одягнена, з манікюром, а мій син — у шкарпетках, що розпадаються. І це не просто шкарпетки, це символ! Символ того, що їй, мабуть, начхати на чоловіка.
Наступного дня я подзвонила подрузі, Мар’яні, щоб виговоритися. Вона вислухала й сказала: «Оленко, це не твоя справа. Вони дорослі, самі розберуться». Дорослі? А хто тоді за них подбає, якщо Богдан ходить, як жебрак? Мар’яна додала: «Може, Соломія не вважає це своїм обов’язком. Зараз жінки інші». Інші? Я не проти, хай працюють, кар’єру будують, але елементарна турбота про чоловіка — це що, теж застаріло? Я не вимагаю, щоб вона щодня борщ варила, але шкарпетки-то можна зашити!
Я вирішила поговорити з Соломією. Зателефонувала, запросила на чай, без Богдана. Сказала: «Соломіє, вибач, що втручаюся, але як ти можеш допустити, щоб Богдан у таких шкарпетках ходив? Це ж твій чоловік». Вона здивувалася: «Олено Петрівно, він дорослий, сам вибирає, що вдягнути. Я йому сто разів казала, щоб купив нові». Дорослий? А ти, значить, не бачиш, що він у дірявому ходить? Я натякнула, що дружина має слідкувати за такими речами, а вона лише усміхнулася: «У нас рівноправ’я,Тепер я просто мовчу, але кожного разу, коли вони приходять, перше, на що дивлюся — його ноги.
