**Щоденник**
Не став учора тебе докучати, бо ти була зовсім змучена — але її слова перевернули моє життя догори дригом.
У невеличкому містечку біля Житомира, де вечірні ліхтарі розливають м’яке світло на старовинні вулички, моє звичне існування раптом дало тріщину. Мене звати Оксана, мені 34, і я мама двох діток — Софійки та Максимка. Моя подруга Наталя, яку я вважала майже рідною, учора розкрила мені правду, що тепер гризе мене зсередини. Її повідомлення про гроші, витрачені на моїх дітей, стало не просто боргом, а знаком зради.
**Дружба, яка обернулася обманом**
Наталя з’явилася в моєму житті п’ять років тому, коли ми з чоловіком Ігорем переїхали до цього містечка. Вона була сусідкою — жвавою, щирою, завжди готовою підставити плече. Ми швидко зійшлися: разом гуляли з дітьми, пили каву на кухні, ділилися найпотаємнішим. Її син Ярик — одноліток моєї Софійки, і вони стали нерозлучними. Я довіряла Наталі, як самій собі. Коли я була на роботі або у справах, вона забирала Софійку й Максимка до себе, водила їх у парк, купувала морозиво. Я завжди намагалась віддячити — то грошима, то подарунком, то допомогою по хаті.
Моє життя — це постійна метушня. Я працюю адміністратором у місцевій корчмі, Ігор — водій-далекобійник, часто у дорозі. Діти потребують уваги, і Наталя була моїм порятунком. Вона казала: «Оксан, не переймайся, я ж люблю твоїх малят». Я вірила їй, навіть не думаючи, що за її добротою може ховатися розрахунок. Але учора все змінилося.
**Повідомлення, що розкололо серце**
Учора я повернулася додому зовсім без сил. Зміна була важкою, діти гралися, а Ігор знову у рейсі. Мріяла тільки про ліжко. Вранці прийшло повідомлення від Наталі: «Оксан, не стала учора на тебе набридати, ти була зовсім знесилена. Коротше, з тебе кілька тисяч гривень. Діти їли, потім квитки на атракціони, кульки, ми їм купували солодощі, ну і дорога туди-сюди». Я перечитала й остовпіла. Кілька тисяч? За що?
Я дивилася на екран, намагаючись зрозуміти. Наталя жодного разу не казала, що її допомога — це послуга за гроші. Я пропонувала відблагодорити, та вона махала рукою: «Та годі, це ж дрібниці!» А тепер вона виставила рахунок, наче я найняла няньку, а не поклалася на подругу. Я відчула себе обдуреною. Мої діти, мої Софійка й Максимко, для неї — не друзі її сина, а спосіб заробити? Ця думка вдарила, як кулак у живіт.
**Правда, що пече**
Я подзвонила Наталі, щоб з’ясувати. Вона говорила спокійно, ніби все гаразд: «Оксан, ну ти ж розумієш, все дорожчає. Ми з Яриком — не олігархи». Її слова звучали логічно, але в них не було тепла, яке я чула раніше. Я спитала, чому вона не попередила, що очікує грошей. Вона відповіла: «Ти б почала метушитися, а я не хотіла тебе зайвий раз турбувати». Але її «турбота» виявилася пасткою. Я відчувала себе винною, хоча ніколи не просила її тратити ці гроші.
Я почала згадувати всі випадки, коли Наталя брала дітей. Атракціони, кульки, солодощі — я думала, вона робить це з любові, як я частувала її Ярика цукерками. Але тепер бачу: вона рахувала кожну копійку. Кожен її жест мав підтекст, а я, сліпа, не помічала. Моя дружба з нею, моя віра в неї — все розсипалося за мить. Я відчуваю зраду, і цей біль не дає мені заспокоїтися.
**Діти й моя провина**
Софійка і Максимко — мій світ. Коли я дивлюся на їхні щирі посмішки, я докоряю собі. Може, я надто покладалася на Наталю? Може, треба було чіткіше ставити межі? Але як я могла подумати, що подруга, яку я вважала сім’єю, буде виставляти мені рахунки за добро? Тепер я боюся, що діти відчують цю напругу. Софійка обожнює Ярика, але як я тепер пущу її до Наталі, знаючи, що її «добрість» — це лише спосіб заробити?
Ігор, повернувшись, вислухав мене й сказав: «Віддай гроші й забудь. Не роби з цього драми». Але для мене це не просто сума. Це зрада. Я не хочу втрачати дружбу, але й не можу робити вигляд, ніби нічого не сталося. Моя душа б’є на сполох: як я могла бути такою наївною?
**Мій вибір**
Я вирішила поговорити з Наталею віч-на-віч. Віддам їй гроші, але скажу, що більше не потребую такої «допомоги». Якщо вона бачить у моїх дітях лише витрати, я не можу їй довіряти. Це буде важко — Софійка сумуватиме за Яриком, а я втрачу подругу. Але я не хочу жити з почуттям обману. У 34 роки я хочу бути оточена людьми, які йдуть до мене не заради вигоди, а з щирим серцем.
Ця історія — мій біль. Наталя, можливо, не хотіла образити мене, але її рахунок зруйнував мою віру в дружбу. Я не знаю, як складеться наше майбТепер я знаю, що справжня дружба не має ціни, а добро без щирості — це всього лише маска.
