Сьогодні в моєму щоденнику – історія, якою боляче ділитися, але мовчати вже не можу.
У невеличкому містечку під Житомиром, де старі яблуневі сади шепочуть спогади, моє життя у 52 роки перетворилося на тінь через зраду, яку я не здатна пробачити. Мене звуть Оксана, а рішення моєї мами, Ганни Іванівни, про спадщину розбило моє серце навіки. Вона віддала все братові, а тепер дивується, чому я припинила відвідувати її, допомагати та піклуватися. Її здивування – ніби сіль на відкриту рану, а мій біль – плата за роки відданості, яку вона не оцінила.
Моя родина, якою я її пам’ятаю
Я була старшою донькою у сім’ї. Мати виховувала нас з братом Ігорем сама, після того як тато пішов, коли мені виповнилося десять. Я дорослішала рано: готувала, прибирала, доглядала за молодшим Ігорем, поки мама працювала на двох роботах. Вона завжди казала: «Оксанко, ти моя опора». Я пишалася цим, жертвувала своїми мріями заради родини. Ігор же жив безтурботно – він був маминим улюбленцем, її «синочком», якого вона пестила.
Я вийшла заміж, народила двох дітей, але ніколи не забувала про маму. Коли вона хворіла, я возила її по лікарях, купляла ліки, привозила кожного тижня продукти. Ігор, хоча жив у тому ж містечку, з’являвся рідко. Він одружився, завів сина, але його візити до мами були скоріше для вигляду. Я не осуджувала – думала, що так і має бути: старша, відповідно, й більше тягну. Але мамине рішення про спадок перевернуло все догори дригом.
Удар, якого я не чекала
Рік тому мама оголосила, що переписала будинок, ділянку та заощадження на Ігоря. «Він чоловік, йому треба ростити сина, а ти, Оксано, й так упораєшся», – сказала вона. Я заніміла. Дім, який я допомагала лагодити, город, де я полола бур’ян, гроші, частину яких я сама їй давала, – все дісталося братові. Мені не залишили навіть символічної частки. Її слова були ніби ляпас: моє життя, моя турбота, мої жертви – нічого не варті.
Я намагалася говорити з нею, пояснити, як мені боляче. «Мамо, я ж усе для тебе робила, чому ти так?» Вона відмахнулася: «Не жадійничай, Оксано, у тебе чоловік, діти, а Ігор – мій син». Її байдужість убила в мені щось важливе. Ігор, дізнавшись про спадщину, лише здвигнув плечима: «Мама краще знає». Він не запропонував поділитися, не подякував за роки, коли я тягнула все на собі. Їхня змова – мама та брат – стала для мене зрадою, яку я не можу забути.
Мій біль і розрив
Після цього я перестала їздити до мами. Не дзвоню, не привожу продукти, не питаю, як вона. Мої діти, Даринка та Олесь, питають: «Мамо, що з бабусею?» Я не знаю, як пояснити, що бабуся вибрала їхнього дядька, а не мене. Чоловік, Юрій, підтримує: «Оксано, ти не зобов’язана терпіти таке». Але всередині я розриваюся. Мені 52, і я теж втомилася – від роботи, від клопотів, від життя. Я теж потребую підтримки, але мама цього не бачить.
Вона телефонує, скаржиться подругам, що я «кинула її». «Оксана така невдячна, я її виростила, а вона відвернулася», – говорить вона, і плітки доходять до мене. Невдячна? Я віддала їй 30 років свого життя, а вона віддала все братові, який з’являвся раз на місяць. Її подив – це насмішка над моїм болем. Я не жадібна, мені не потрібен її будинок. Мені потрібна справедливість, визнання, любов, яких я не отримала.
Остання крапля
Нещодавно Ігор завітав до мене. «Мама погано себе почуває, приїжджай, допоможи», – сказав він. Я запитала: «А ти чому не допомагаєш? У тебе ж тепер усе їїн«Ти ж маєш її спадок, то й турбуйся», — відповіла я, і в цю мить остаточно зрозуміла, що нічого вже не зміниться.
