У маленькому містечку під Житомиром, де старі хати тонуть у зелені яблунь, моє життя в 32 роки перетворилося на нескінченний ритуал слухняності перед свекрухою. Мене звуть Оксана, я одружена з Дмитром, і ми живемо у квартирі прямо над помешканням його мами, Надії Степанівни. Тарілку борщу для неї мені не шкода, і телевизор нехай дивиться у нас годинами, але її звичка приходити щодня та засиджуватися до півночі руйнує мій спокій. Я на межі й не знаю, як це зупинити, не образивши чоловіка.
Родина, в якій я опинилася
Дмитро — моя любов із університетських часів. Він добрий, турботливий, працює електриком, і я завжди почувалася з ним у безпеці. Ми одружилися чотири роки тому, і я була готова до життя з його ріднею. Надія Степанівна, його мама, спочатку здавалася мені ласкавою вдовою, що обожнює сина й хоче бути ближче до нас. Коли ми переїхали до квартири над нею, я думала, що це зручно: вона поряд, допоможе у разі чого. Але замість допомоги я отримала щодні вторгнення, від яких немає втечі.
Наша донька, Соломія, якій два роки, — центр нашого життя. Я працюю бухгалтером на півставки, щоб більше часу проводити з нею. Дмитро часто затримується на роботі, і я справляюся сама. Та Надія Степанівна зробила наш дім своїм другим помешканням. Кожного дня, без попередження, вона піднімається до нас, і її візити — це не просто чашка чаю, а справжня окупація.
Свекруха, яка нікуди не йде
Все починається вранці. Я готую обід, і раптом дзвінок у двері — це Надія Степанівна. «Оксанко, я просто зайшла, як справи?» — каже вона, але через хвилину вже сидить за столом, чекаючи на тарілку борщу. Я не жадібна, борщу не шкода, нехай їсть. Але після обіду вона не йде. Вона вмикає наш телевізор, дивиться серіали годинами, коментуючи вголос. Соломія плутається під ногами, я намагаюся прибирати чи працювати, а свекруха наче не помічає, що я зайнята.
Ближче до півночі, коли я вже ледве стою на ногах, вона нарешті спускається вниз. Але й це не кінець — вона може повернутися, «забувши» щось, або подзвонити Дмитру, поскаржившись на здоров’я. Її присутність — як фон, який не вимкнути. Вона критикує, як я готую, як одягаю Соломію, як веду господарство. «Оксанко, за моїх часів діти довше спали», — каже вона, а я мовчу, хоча всередині все кипить.
Мовчання чоловіка
Я намагалася говорити з Дмитром. Після чергового дня, коли свекруха просиділа у нас до першої ночі, я сказала: «Дмитре, я виснажена, мені потрібен особистий простір». Він зітхнув: «Мама ж сама, їй нудно. Потерпи». Потерпи? Я терплю кожен день, але мої сили на межі. Дмитро любить свою матір, і я розумію, що вона йому дорога, але чому я маю жертвувати своїм спокоєм? Його мовчання робить мене самотньою у нашій родині.
Соломія, моя малеча, вже звикла, що бабуся завжди поряд, але я бачу, як її режим збивається через ці візити. Я хочу, щоб мій дім був моїм, щоб я могла відпочивати, грати з донькою, бути з чоловіком без сторонніх очей. Але Надія Степанівна, здається, вважає, що її право бути у нас — це закон. Її квартира внизу, за два кроки, але вона воліє наш диван, наш телевізор, наше життя.
Остання крапля
Учора було гірше, ніж зазвичай. Я готувала вечерю, Соломія капризничала, а Надія Степанівна ввімкнула телевізор на повну гучність. Я попросила зробити тихіше, але вона відмахнулася: «Оксанко, не бурчи, я ж не заважаю». Не заважає? Я ледь не розплакалася від безсилля. Коли Дмитро повернувся, вона поскаржилася, що я «негостинна». Він промовчав, а я зрозуміла: якщо я не встановлю меж, це ніколи не закінчиться.
Я хочу поговорити з Дмитром серйозно. Сказати, що його мама може приходити, але не щодня й не до півночі. Можливо, запропонувати їй візити пару разів на тиждень, за розкладом. Але я боюся, що вона образиться, а Дмитро стане на її бік. Що, якщо він скаже, що я егоїстка? Що, якщо це зруйнує наш шлюб? Але я не можу більше жити в цьому ритмі, де мій дім — не мій, а я — лише додаток до свекрухи.
Мій крик про спокій
Ця історія — мій крик про право на свій дім. Тарілка борщу мені не шкода, телевізор — теж, але я хочу, щоб моя родина була лише моєю. Надія Степанівна, можливо, не хоче зла, але її візити мене душать. Дмитро, можливо, любить мене, але його мовчання — як зрада. У 32 роки я хочу жити у світі, де моя дитина спитЯ зібралася з духом і сказала йому все, бо зрозуміла: спокій — це моє право, а не привілей.
