У невеликому містечку під Житомиром, де старі хати тонуть у зелені яблунь, моє життя у 32 роки перетворилося на безкінечний ритуал догоджання свекрусі. Мене звуть Олеся, я одружена з Тарасом, і ми живемо у квартирі прямо над помешканням його мами, Ганни Іванівни. Тарілку борщу для неї мені не шкода, і нехай дивиться наш телевізор годинами, але її звичка приходити щодня та засиджуватись аж до півночі руйнує мій спокій. Я на межі, і не знаю, як це зупинити, аби не образити чоловіка.
### Родина, у якій я опинилася
Тарас — моя любов ще з університетських часів. Він добрий, турботливий, працює електриком, і з ним я завжди почувалася у безпеці. Ми одружилися чотири роки тому, і я була готова до життя з його родиною. Ганна Іванівна, його мама, спершу здалася мені милою вдовою, яка обожнює сина й хоче бути ближче до нас. Коли ми переїхали до квартири над нею, я думала — як зручно: вона поруч, допоможе у разі чого. Але замість підтримки я отримала щоденне вторгнення, від якого не можу втекти.
Наша донька, Софійка, якій два роки, — це центр нашого світу. Я працюю бухгалтером на півставки, щоб більше часу приділяти їй. Тарас часто затримується на роботі, тож я впораюся сама. Але Ганна Іванівна перетворила нашу оселю на свою другу квартиру. Кожен день, без попередження, вона піднімається до нас, і її візити — це не просто чашка чаю, а ціле завоювання.
### Свекруха, яка не йде
Все починається зранку. Я готую обід, і тут дзвінок у двері — Ганна Іванівна. «Олесю, я лише заглянула, як справи?» — каже вона, але через хвилину вже сидить за столом, чекаючи на тарілку борщу. Я не скупа, борщ мені не шкода, нехай їсть на здоров’я. Але після обіду вона не йде. Вона вмикає наш телевізор, дивиться свої серіали годинами, голосно коментуючи. Софійка плутається під ногами, я намагаюся убирати або працювати, а свекруха наче не помічає, що я зайнята.
Ближче до півночі, коли я вже ледве стою на ногах, вона нарешті спускається до себе. Але й це не кінець — може повернутися, «забувши» щось, або зателефонувати Тарасу, поскаржившись на здоров’я. Її присутність — як фон, який я не можу вимкнути. Вона критикує, як я готую, як вдягаю Софійку, як веду господарство. «Олесю, за мого часу діти спали довше», — каже вона, а я мовчу, хоча всередині все кипить.
### Мовчання чоловіка
Я намагалася поговорити з Тарасом. Після чергового дня, коли свекруха пробула у нас аж до першої ночі, я сказала: «Тарасе, я виснажена, мені потрібен особистий простір». Він зітхнув: «Мама ж сама, їй нудно. Потримайся». Потримайся? Я тримаюся кожного дня, але мої сили на межі. Тарас любить свою маму, і я розумію, що вона йому дорога, але чому я маю жертвувати своїм спокоєм? Його мовчання робить мене самотньою у нашій родині.
Софійка, моя малеча, вже звикла, що бабуся завжди поруч, але я бачу, як її режим зривається через ці візити. Я хочу, щоб мій дім був моїм, щоб я могла відпочивати, гратися з донькою, бути з чоловіком без зайвих очей. Але Ганна Іванівна, здається, вважає, що її право бути у нас — це закон. Її квартира внизу, у двох кроках, але вона обирає наш диван, наш телевізор, наше життя.
### Остання крапля
Учора було гірше, ніж зазвичай. Я готувала вечерю, Софійка капризничала, а Ганна Іванівна врубила телевізор на повну гучність. Я попросила зробити тихіше, але вона відмахнулася: «Олесю, не бурчи, я ж не заважаю». Не заважає? Я ледве не розплакалася від безсилля. Коли Тарас повернувся, вона поскаржилась, що я «негостинна». Він промовчав, а я зрозуміла: якщо я не встановлю меж, це ніколи не закінчиться.
Я хочу поговорити з Тарасом серйозно. Сказати, що його мама може приходити, але не щодня й не до півночі. Можливо, запропонувати їй візити пару разів на тиждень, за розкладом. Але я боюся, що вона образиться, а Тарас стане на її бік. А що, якщо він скаже, що я егоїстка? А що, якщо це зруйнує наш шлюб? Але я не можу більше жити у цьому ритмі, де мій дім — не мій, а я — лише додаток до свекрухи.
### Мій крик про спокій
Ця історія — мій крик про право на свій дім. Тарілку борщу мені не шкода, телевізор — теж, але я хочу, щоб моя родина була лише моєю. Ганна Іванівна, можливо, не хоче зла, але її візити душать мене. Тарас, можливо, любить мене, але його мовчання — як зрада. У 32 роки я хочу жити у світі, де моя дитина спить за розкладом, де я можу видихнути, де мій дім — моя фортеця.
Я не знаю, як переконати Тараса, як не образити свекруху. Але я знаю одне: я не можу більше бути заручницею її звичок. Нехай ця розмова буде складною, але я готова. Я — Олеся, і я поверну собі свій дім, навіть якщАле сьогодні я взяла глибокий вдих і сказала собі: “Досить”.
