У невеликому містечку під Житомиром, де старі хати тонуть у зелені яблунь, моє життя в 32 роки перетворилося на нескінченний ритуал догоджання свекрусі. Мене звуть Оксана, я одружена з Дмитром, і ми живемо у квартирі прямо над помешканням його матері, Надії Іванівни. Тарілку борщу для неї мені не шкода, і нехай дивиться телевізор у нас годинами, але її звичка приходити щодня та засиджуватися до півночі руйнує мій спокій. Я на межі, і не знаю, як зупинити все це, не образивши чоловіка.
Родина, в яку я потрапила
Дмитро — моя любов ще з університетських часів. Він добрий, турботливий, працює електриком, і я завжди відчувала себе з ним у безпеці. Ми одружилися чотири роки тому, і я була готова до життя з його родиною. Надія Іванівна, його мати, спочатку здавалася мені щирою вдовою, яка обожнює сина та хоче бути поряд. Коли ми переїхали до квартири над її власною, я думала, що це зручно: вона поруч, допоможе, якщо що. Та замість допомоги я отримала щоденне вторгнення, від якого не можу втекти.
Наша донька, Соломія, якій два роки, — це центр нашого життя. Я працюю бухгалтером на півставки, щоб більше часу проводити з нею. Дмитро часто затримується на роботі, і я справляюся сама. Але Надія Іванівна зробила наш дім своєю другою домівкою. Кожного дня, без попередження, вона піднімається до нас, і її візити — це не просто чашка чаю, а справжня окупація.
Свекруха, яка не йде
Все починається вранці. Я готую обід, і тут дзвінок у двері — Надія Іванівна. «Оксанко, я просто зайшла, як справи?» — каже вона, але за хвилину вже сидить за столом, чекаючи на тарілку борщу. Я не жадібна, борщу мені не шкода, нехай їсть на здоров’я. Але після обіду вона не йде. Вона вмикає наш телевізор, дивиться серіали годинами, голосно коментуючи. Соломія плутається під ногами, я намагаюся прибирати або працювати, а свекруха ніби й не помічає, що я зайнята.
Ближче до півночі, коли я вже ледве стою на ногах, вона нарешті спускається у свою квартиру внизу. Але й це ще не кінець — вона може повернутися, «забувши» щось, або подзвонити Дмитру, поскаржившись на здоров’я. Її присутність — як фон, який я не можу вимкнути. Вона критикує, як я готую, як одягаю Соломію, як веду господарство. «Оксанко, у мої часи діти спали довше», — говорить вона, і я мовчу, хоча всередині у мене кипить.
Мовчання чоловіка
Я намагалася говорити з Дмитром. Після чергового дня, коли свекруха просиділа у нас до першої ночі, я сказала: «Дмитре, я виснажена, мені потрібен власний простір». Він зітхнув: «Мама ж сама, їй нудно. Потерпи». Потерпи? Я терплю щодня, але мої сили на межі. Дмитро любить свою матір, і я розумію, що вона йому дорога, але чому я маю жертвувати своїм спокоєм? Його мовчання робить мене самотньою в нашій родині.
Соломія, моя дитинка, вже звикла, що бабуся завжди поруч, але я бачу, як її режим збивається через ці візити. Я хочу, щоб мій дім був моїм, щоб я могла відпочити, пограти з донькою, побути з чоловіком без сторонніх очей. Але Надія Іванівна, здається, вважає, що її право бути у нас — це закон. Її квартира внизу, у двох кроках, але вона обирає наш диван, наш телевізор, наше життя.
Остання крапля
Учора було гірше, ніж зазвичай. Я готувала вечерю, Соломія капризувала, а Надія Іванівна врубила телевізор на повну гучність. Я попросила зробити тихіше, але вона махнула рукою: «Оксанко, не бурчи, я ж тобі не заважаю». Не заважає? Я ледве не розплакалася від безсилля. Коли Дмитро повернувся, вона поскаржилася йому, що я «не гостинна». Він промовчав, а я зрозуміла: якщо я не поставлю меж, це ніколи не закінчиться.
Я хочу поговорити з Дмитром серйозно. Сказати, що його мати може приходити, але не щодня й не до півночі. Можливо, запропонувати їй візити пару разів на тиждень, за розкладом. Але я боюся, що вона образиться, а Дмитро стане на її бік. Що, якщо він скаже, що я егоїстка? Що, якщо це зруйнує наш шлюб? Але я не можу більше жити в цьому ритмі, де мій дім — не мій, а я — лише додаток до свекрухи.
Мій крик про спокій
Ця історія — мій крик про право на свій дім. Тарілку борщу мені не шкода, телевізор — теж, але я хочу, щоб моя родина була лише моєю. Надія Іванівна, можливо, не бажає зла, але її візити душать мене. Дмитро, можливо, мене любить, але його мовчання — як зрада. У 32 роки я хочу жити у світі, де моя дитина спить за розкладом, де я можу зітхнути вільно, де мій дім — моя фортеця.
Я не знаю, як переконати Дмитра, як не образити свекруху. Але я знаю одне: я не можу більше бути заручницею її звичок. Нехай ця розмова буде складною, але я готова. Я — Оксана, і я поверну собі свій дім, навіть якНарешті я набралася сміливості й прямо сказала Дмитру: “Або вона перестає приходити без запрошення, або я збираю речі й їду до мами”.
