У маленькому містечку під Трускавцем, де запах свіжоскошеної трави змішується з теплом родинних свят, моє життя у 36 років затьмарене образою, яку я не можу забути. Мене звуть Оксана, я одружена з Іваном, і у нас двоє дітей — Софійка та Денис. Але слова моєї свекрухи, Марії Степанівни, сказані на родинному святі, вразили мене так глибоко, що я не знаю, як далі будувати з нею стосунки. «Ти цю жінку мамою можеш називати, але тільки не при мені», — кинула вона моєму пасинкові, і ця фраза стала для мене останньою краплею.
### Родина з непростим минулим
Іван — моя друга любов. Коли ми зустрілися, мені було 29, а йому — 34. Він був удівцем із сином від першого шлюбу, Тарасом, якому тоді було 10. Його перша дружина померла від хвороби, і Іван виховував хлопчика сам. Я полюбила його за доброту, за силу, за те, як він дбає про сина. Ми одружилися, народилися Софійка та Денис, і я намагалася бути не лише дружиною, а й гарною мачухою для Тараса. Він називав мене «мамою Оксаною», і я бачила, як він тягнеться до мене, незважаючи на біль втрати.
Марія Степанівна, мати Івана, з самого початку сприйняла мене холодно. Вона боготворила першу дружину сина, вважала її ідеалом, а мене — лише «заміною». Я терпіла її зауваження: «Оксано, ти готуєш не так, як Наталя», «Тарасові потрібна була його справжня мати». Я старалася догодити — запрошувала в гості, поважала, допомагала. Але її ставлення не змінювалося. Вона дивилася на мене, як на чужу, і я почувалася незваною госткою в її родині.
### Свято, яке все зруйнувало
Минулого тижня ми святкували день народження Івана. Я накрила стіл — борщ, вареники, торт, усе, як він любить. Прийшли рідні, зокрема Марія Степанівна. Тарас, якому тепер 17, допомагав мені на кухні, жартував, називав «мамою Оксаною». Ми з ним зблизилися: я ходжу на його шкільні концерти, допомагаю з уроками, і він довіряє мені свої таємниці. Того вечора він підвівся за столом, щоб сказати тост. «Хочу подякувати татові та мамі Оксані за цей день», — почав він, але не встиг договорити.
Марія Степанівна різко перебила: «Ти цю жінку мамою можеш називати, але тільки не при мені! Твоя мати — Наталя, і не смій забувати! Сину, думай, що говориш, наступного разу». Усі замовкли. Тарас почервонів, Іван опустив очі, а я відчула, ніби земля підо мною захиталася. Софійка та Денис дивилися на мене, не розуміючи, що відбувається. Я вимусила посмішку, щоб не зіпсувати свято, але всередині все кричало від болю. Свекруха не просто вчила мене — вона вдарила по моїх стосунках із Тарасом, по моєму місцю в родині.
### Біль, який не стихає
Після свята я не могла говорити. Іван намагався заспокоїти: «Мама, вона не хотіла тебе образити, просто сумує за Наталею». Але її слова — не випадковість. Це її правда: я ніколи не буду для неї родиною. Тарас підійшов до мене пізніше, обійняв і сказав: «Ти для мене мама, не слухай бабусю». Його слова зігноЯ знаю, що ця боротьба ще не закінчена, але я зроблю все, щоб моя родина залишалася разом і щоб кожен у нашому домі почувався любим.
