В невеликому містечку під Луцьком, де аромат свіжоскошеної трави змішується з теплом родинних свят, моє життя у 36 років затьмарене обравою, яку не можу забути. Мене звати Оксана, я одружена з Тарасом, і в нас двоє дітей — Софійка та Денис. Але слова моєї свекрухи, Надії Петрівни, промовлені на сімейному святі, вразили мене так глибоко, що я не знаю, як дальше будувати стосунки з нею. «Ти цю жінку мамою можеш називати, але тільки не при мені», — кинула вона моєму пасинкові, і ця фраза стала для мене останньою краплею.
**Сім’я зі складним минулим**
Тарас — моя друга любов. Коли ми зустрілися, мені було 29, а йому 34. Він був удівцем із сином від першого шлюбу, Ярославом, якому тоді було 10. Його перша дружина померла від хвороби, і Тарас виховував Ярика сам. Я полюбила його за доброту, за силу, за те, як він піклувався про сина. Ми одружилися, народилися Софійка й Денис, і я старалася бути не лише дружиною, а й доброю мачухою для Ярослава. Він називав мене «мамою Оксаною», і я бачила, як він тягнеться до мене, попри біль втрати.
Надія Петрівна, мати Тараса, від самого початку прийняла мене холодно. Вона обожнювала першу дружину сина, вважала її ідеалом, а мене — лише «заміною». Я терпіла її зауваження: «Оксано, ти готуєш не так, як Іра», «Ярикові потрібна була його справжня мати». Я старалася догодити — запрошувала її в гості, поважала, допомагала. Але її ставлення не змінювалося. Вона дивилася на мене як на чужу, і я відчувала себе непроханою госткою в її родині.
**Свято, яке все зруйнувало**
Минулого тижня ми святкували день народження Тараса. Я накрила стіл — борщ, вареники, торт, усе, як він любить. Прийшли родичі, включаючи Надію Петрівну. Ярослав, якому тепер 17, допомагав мені на кухні, жартував, називав мене «мамою Оксаною». Ми з ним стали близькими: я ходжу на його шкільні концерти, допомагаю з уроками, і він довіряє мені свої таємниці. Того вечора він підвівся, щоб сказати тост. «Я хочу подякувати татові й мамі Оксані за цей день», — почав він, але не встиг договорити.
Надія Петрівна різко перебила: «Ти цю жінку мамою можеш називати, але тільки не при мені! Твоя мама — Іра, і не смій забувати! Сину, думай, що говориш, наступного разу». Усі завмерли. Ярослав почервонів, Тарас опустив очі, а я відчула, ніби земля йде з-під ніг. Софійка та Денис дивилися на мене, не розуміючи, що відбувається. Я вимусила посмішку, щоб не зіпсувати свято, але всередині все кричало від болю. Свекруха не просто принизила мене — вона вдарила по моїх стосунках із Ярославом, по моєму місцю в сім’ї.
**Біль, яка не втихає**
Після свята я не могла говорити. Тарас намагався заспокоїти: «Мама, вона не хотіла тебе образити, просто сумує за Ірою». Але її слова — не випадковість. Це її правда: я ніколи не буду для неї родиною. Ярослав підійшов до мене пізніше, обійняв і сказав: «Ти для мене мама, не слухай бабусю». Його слова зігріли, але не заглушили образу. Я віддала йому стільки любові, а Надія Петрівна одним реченням зробила мене чужою.
Я намагалася поговорити з Тарасом. «Твоя мама перейшла межу, вона не поважає мене», — сказала я. Він зітхнув: «Оксано, вона вже літня, не звертай уваги». Але як не звертати, коли її слова ранять не лише мене, а й Ярослава? Він тепер боїться називати мене мамою при ній, і це розриває мені серце. Софійка й Денис теж відчувають напругу, і я не хочу, щоб вони росли в домі, де їхню матір принижують.
**Що робити?**
Я не знаю, як дальше жити з цією обідою. Поговорити з Надією Петрівною? Але вона не вибачиться — вона вважає себе правою. Обмежити спілкування з нею? Це вразить Тараса, а я не хочу сварки в сім’ї. Чи просто мовчати, ковтаючи біль, заради дітей? Але я втомилася бути тінню в очах свекрухи. Мої подруги радять: «Оксано, постав межі, ти не зобов’язана терпіти». Але як, якщо це може розірвати нашу сім’ю?
Я хочу захистити Ярослава, Софійку, Дениса, себе. Я хочу, щоб мій дім був місцем, де нас усіх поважають. Але слова Надії Петрівни — як отрута, яка отруює мою віру в це. У 36 років я мріяла про дружню сім’ю, а тепер почуваюся чужою на власному святі. Як знайти сили пробачити? Чи не пробачати, а боротися за своє місце?
**Мій крик про гідність**
Ця історія — мій крик про право бути любленою й поважаною. Надія Петрівна, можливо, не хотіла зла, але її слова зруйнували мій спокій. Тарас, можливо, любить мене, але його мовчання — як зрада. Я хочу, щоб Ярослав не боявся називати мене мамою, щоб мої діти зростали в любові, щоб я могла вільно дихати. У 36 років я заслуговую бути не «з цією жінкою», а мамоюЯ зібрала усю свою мужність і вирішила, що наступного разу, коли Надія Петрівна перетне межу, я більше не змовчу.
