Ти ж знаєш, коли моя свекруха, Ганна Іванівна, вийшла на хвилинку з кухні, свекор, Василь Петрович, повернувся до мене і таким командирським тоном заявив: “Оленко, іди підігрій мені ту курку, а то вже холодна!” Я аж завмерла, не вірячи власним вухам. Що це, я тепер офіційно служниця? Якщо вам треба, ідіть самі грійте, хотілося мені вигукнути, але замість цього, гладячи кота, що терся об мої ноги, спокійно відповіла: “Василю Петровичу, я не прислуга, підігрійте самі”. Він подивився на мене, як на бунтарку, а я відчула, як усередині все кипить. Це було не просто про курку — це була межа, яку я не збираюся переступати.
Ми з моїм чоловіком, Іваном, живемо окремо, але що неділі приїжджаємо до його батьків на вечерю. Ганна Іванівна готує так, що пальчики оближеш, і я завжди радий приїжджаю — побалакати, поїсти її фірмових вареників, послухати історії. Василь Петрович зазвичай мовчазний, сидить на чолі столу, як генерал, і більше бурчить, ніж говорить. Я звикла, що він любить покомандувати: то “подай сіль”, то “прибери тарілки”. Але я не звертала уваги — вік, звички, що з нього візьмеш. Але цього разу він перейшов усі межі.
Того вечора ми сиділи за столом, їли смажену курку з картоплею. Ганна Іванівна, як завжди, метушилася, підкладала нам добавку, а я допомагала їй збирати посуд. Коли вона вийшла на ґанок, щоб принести узвар, Василь Петрович вирішив, що настав його зірковий час. Я сиділа, гладила їхнього кота Барсіка, що муркотав у мене на колінах, і раптом цей наказ: “Підігрій курку!” Я спочатку подумала, що переслухала. Він дивився на мене так, немов я зобов’язана підхопитися і бігти до мікрохвильовки. А я, між іншим, після роботи, втомлена, у своїй вихідній сукні, приїхала в гості, а не найматися кухарем.
Моя відповідь його явно шокувала. Він наморщився, пробурчав щось на кшталт: “Оце молодь пішла, жодної поваги”. Поваги? А де повага до мене? Я не проти допомогти, але це був не прохання, а наказ, немов я тут на побігушках. Ганна Іванівна повернулася, відчула напругу і запитала: “Що трапилося?” Я хотіла розповісти, але Василь Петрович перехопив: “Та нічого, Оленка просто не хоче допомогти старикові”. Допомогти? Тепер підігріти курку — подвиг? Я ледве стрималася, щоб не спалахнути, і лише сказала: “Ганно Іванівно, я завжди допомагаю, але я не прислуга”.
Дорогою додому я розповіла Іванові. Він, як завжди, намагався згладити: “Олю, тато не зі зла, він просто звик, що мама все робить. Не беріть до серця”. Не беріть? Йому легко говорити, він же не отримує накази! Я нагадала, що не проти допомагати, але тон Василя Петровича був такі, ніби я їхня покоївка. Іван пообіцяв поговорити з батьком, але я знаю, що він не любить конфліктів. “Скажу мамі, вона його вгамує”, — додав він. Ганна Іванівна, може, і справді поговорить, вона завжди за мене заступається, але я не хочу, щоб через мене у родині був розлад.
Зараз я думаю, як бути. Частина мене хоче наступного разу демонстративно сидіти і не допомагати взагалі — нехай Василь Петрович сам гріє свою курку. Але я знаю, що це дитячий садок, та й Ганну Іванівну ображати не хочеться, вона ж не винна. Інша частина хоче поговорити з ним відверто: “Василю Петровичу, я вас поважаю, але я не ваша прислуга, давайте з повагою один до одного”. Але боюся, що він сприйме це як зухвалість, і почнеться драма. Моя подруга, коли я їй поскаржилась, порадила: “Олю, просто жартуй у відповідь, скажи, що мікрохвильовка сама з ним упорається”. Жартувати? Може, і справді, гумор врятує, але поки я занадто зла.
Я згадувала, як раніше Василь Петрович був добріший. Коли ми з Іваном тільки одружилися, він навіть хвалив мої салати, розповідав історії про свою молодість. А тепер, здається, він вирішив, що я маю бути на підхваті, як Ганна Іванівна. Але я не вона! У мене своя робота, свої справи, і я приїжджаю до них як гостя, а не як служниця. Я люблю їхню родину, але не збираюся терпіти накази — навіть заради миру в домі.
Поки я вирішила бути ввічливою, але твердою. Наступного разу, якщо Василь Петрович знову почне командувати, я просто посміхнуся і скажу: “Мікрохвильовка в кутку, вона вас чекає”. А якщо серйозно, я поговорю з Ганною Іванівною — вона зрозуміє. Я не хочу сварок, але й мовчати не буду. Цей дім — їхній, але я — не їхня власність. І курку свою нехай гріє сам, а я краще Барсіка погладжую. Він, до речі, єдиний, хто на тій кухні мене розуміє.
