У сватах на заручинах усе твердили, що наш син переїде до палаців — та їхні обіцянки виявилися брехнею.
У невеликому містечку під Києвом, де вітер з Дніпра несе запах волі, моє життя у 58 років затьмарене розчаруванням у людях, яких я вважала родиною. Мене звати Ганна Тарасівна, я дружина Михайла Григоровича і мати нашого єдиного сина Олега. На заручинах Олегової нареченої, Софії, її батьки обіцяли золоті гори: «Ваш син переїжджає до розкошів, ми допомагатимемо чим зможемо». Та їхні слова виявилися порожніми, а допомога — лише приводом для глузувань. Тепер я стою перед вибором: мовчати заради сина чи боротися за правду.
Син, заради якого ми жили
Олег — наша гордість. Ми з Михайлом ростили його у селі, у скромній хаті, де кожна копійка була на вазі. Він виробився розумним, працьовитим, закінчив університет і тепер працює інженером у Києві. У 30 років він зустрів Софію, дівчину з міста, і закохався. Ми раділи за нього, хоч її родина відразу здалася нам іншою — міською, з претензіями. На заручинах її батьки, Василь Олександрович та Наталія Миколаївна, розхвалювали свою квартиру, зв’язки, можливості. «Олегу пощастило, він до палаців переїжджає, не хвилюйтеся, ми підтримаємо», — казали вони, і ми повірили.
Софія здавалася милою: усміхнена, чемна, з вищою освітою. Ми гадали, що вона стане гарною дружиною для нашого сина. Весілля гуляли на широку ногу, ми з Михайлом віддали всі заощадження, навіть позичили грошей, аби не осоромитися. Свати обіцяли: «Ми теж вкладемося, допомагатимемо молодим». Та після весілля їхня «допомога» перетворилася на кошмар, який зруйнував нашу довіру.
Брехня, яка розкрилася
Олег із Софією переїхали до квартири її батьків — тих самих «палаців». Ми думали, що це просторе житло, де молодим буде добре. Та виявилося, що це стара двокімнатна квартира, де живуть самі свати, їхній молодший син із дружиною та дитиною, а тепер ще й Олег із Софією. Шість осіб у тісноті, з однією ванною та кухнею! Олег спить із Софією у кутку, а їхні речі складені на шафі. Які там палаци? Це комуналка, а не житло для молодят.
Свати не лише не допомогли, як обіцяли, а й почали користуватися Олегом. Василь Олександрович вимагає, щоб він лагодив їхню машину, возив їх на дачу, допомагав із ремонтом. Наталія Миколаївна змушує Софію та Олега платити за комуналку за всіх, хоча вони ледве зводять кінці з кінцями. «Ви ж живете у нашій квартирі, будьте вдячні», — кажуть вони. Олег, наш добрий син, мовчить, аби не сваритися, але я бачу, як він знесилений.
Найгірше — їхнє ставлення до нас. Коли ми приїжджаємо в гості, свати дивляться на нас зверхньо. «Ви з села, вам не зрозуміти міського життя», — кинула якось Наталія Миколаївна. Вони сміються з нашого говору, з нашого одягу, навіть з того, що ми привезли домашні соління. Їхній молодший син, Андрій, відкрито називає нас «селюками». Я терпіла заради Олега, але їхні глузування — немов ніж у серце.
Біль за сина
Олег змінився. Він став мовчазним, втомленим. Розповідає, що Софія часто свариться з ним через батьків, але просить не втручатися. «Мамо, я сам розберуся», — каже він, але я бачу, що він тоне. Вони з Софією хочуть зняти квартиру, але свати тиснуть: «Куди ви підете? У вас же нічого немає». Ми з Михайлом готові допомогти грошима, але наші заощадження пішли на весілля, а пенсія ледве покриває наші потреби. Я почуваюся безсилою, бачачи, як мого сина використовують.
Я намагалася поговорити з Софією. «Твої батьки обіцяли підтримку, але лише ускладнюють вам життя», — сказала я. Вона похитала головою, але відповіла: «Вони такі, я не можу їх змінити». Її безсилля розчарувало мене. Я думала, вона буде поруч із Олегом, а вона дозволяє батькам маніпулювати ними. Михайло, мій чоловік, сердиться: «Ганно, треба було не вірити їхнім казкам». Але як ми могли знати, що їхні слова — брехня?
Що робити?
Я не знаю, як допомогти синові. Поговорити зі сватами? Та вони не слухають, вважаючи нас нижчими за себе. Переконати Олега піти? Він любить Софію і не хоче сварки. Чи мовчати, аби не зруйнувати його сім’ю? Але кожен день, поки він живе в цьому пеклі, моє серце розривається. Мої подруги радять: «Забирай сина додому, нехай починають з нуля». Але він дорослий, і я не можу вирішувати за нього.
У 58 я хочу бачити Олега щасливим, у своїй оселі, з дружиною, яка його підтримує. Та свати своїми обіцянками заманили його в пастку, а їхні глузування принижують нас усіх. Я почуваюся обманутою, але найбільше боюся за сина. Як захистити його, не втративши? Як змусити сватаЯ знаю, що колись ми знайдемо вихід — а поки буду боротися за свого сина, як і кожна мати на цій землі.
