У маленькому містечку біля Черкас, де старі подвір’я тонуть у квітах, моє життя в 60 років перетворилося на нескінченний коловорот готовки та прибирання. Мене звати Ганна Іванівна, я вдова, живу сама у своїй невеликій квартирці. Моя донька Марійка з трьома дітьми приходить до мене щодня на обід, і якщо спочатку я раділа їх бачити, то тепер почуваюся їхньою безкоштовною їдальнею. Я виснажена, а їхні апетити та безлад доводять мене до розпачу. Як поставити межі, не образивши доньку й онуків?
Донька, яка була моєю радістю
Марійка — моя молодша донька, їй 32 роки. Вона одружена з Тарасом, у них троє дітей: Соломя — 10 років, Дмитрик — 7 років і Оленка — 4 роки. Вони живуть у сусідньому будинку, в орендованій квартирі, і їхнє життя нелегке. Тарас працює водієм, Марійка — у декреті, і грошей їм часто не вистачає. Коли Марійка почала приводити дітей до мене на обід, я щасливіла: варити борщ — не проблема, а бачити онуків — радість. «Мамо, у тебе так смачно, діти люблять твій юшку», — казала вона, і я розтавала.
Мій день починався з кухні: варила юшку, пекла паляниці, купувала продукти на пенсію. Я думала, це тимчасово, поки вони не стануть на ноги. Але обіди стали щоденними, і тепер я помічаю, що Марійка з дітьми не просто їсть — вони вимагають, залишають безлад і навіть забирають їжу з собою. Моя квартира перетворилася на їхню їдальню, а я — на кухарку, яку ніхто не дякує.
Діти, які руйнують мій спокій
Щодня опівдні Марійка з дітьми приходить до мене. Соломя просить ковбасу, Дмитрик — печиво, Оленка тягнеться за цукерками. Я не жадібна, але мої запаси тануть швидше, ніж я встигаю їх поповнювати. Діти бігають по квартирі, кричать, розкидають іграшки, псують стіл. Марійка не прибирає за ними, не миє посуд, навіть не пропонує допомогти. «Мамо, ти ж сама любиш готувати», — каже вона, а я мовчу, хоча всередині кипить.
Останнім часом я помітила, що Марійка почала забирати їжу додому. «Мамо, можна котлети взяти, Тарас любить», — говорить вона, і я киваю, але серце стискається. Моя пенсія йде на продукти для них, а я сиджу на хлібі з чаєм. Учора Соломя пролила узвар на мій килим, Дмитрик зламав дверцята шафи, а Марійка лише засміялася: «Ой, діти є діти». Я не витримала і сказала: «Марійко, це мій дім, а не дитсадок». Вона образилася: «Ти що, шкодуєш для онуків?»
Біль і почуття провини
Я люблю Марійку й онуків, але їхні щоденні візити мене вичерпують. Я в 60 років хочу відпочивати, читати, ходити в гості, а не стояти біля плити. Моя подруга Галина каже: «Ганно, вони тобою користуються, скажи, щоб приходили рідше». Але як сказати, якщо Марійка відразу ображається? Я боюся, що вона перестане приводити дітей, і я втрачу їх. Тарас, її чоловік, навіть не вітається зі мною, ніби я зобов’язана їх годувати.
Я намагалася натякати Марійці, що мені важко. «Може, готуйте іноді вдома?» — сказала я. Вона відповіла: «Мамо, у нас немає грошей, а діти голодні». Її слова — як докір, але я бачу, що вона купує собі новий одяг, а я економлю на всьому. Невже я повинна жертвувати собою заради їхнього комфорту? Мої онуки — моя радість, але їхній безлад і байдужість Марійки роблять мене чужою у власній оселі.
Що робити?
Я не знаю, як вийти з цієї пастки. Сказати Марійці, щоб приходили рідше? Але я боюся, що вона звинуватить мене у жадібності. Запропонувати їм гроші замість їжі? Моя пенсія і так на межі. Чи мовчати, продовжуючи готувати, доки не звалюся? Я хочу бачити онуків, але не щодня, не ціною свого здоров’я. У 60 років я заслуговую спокою, але відчуваю провину, думаючи про це.
Мої сусіди шепочуться: «Ганно, твоя Марійка зовсім розгулялася». Їх слова болять, але я знаю, що вони праві. Я хочу знайти баланс, щоб зберегти сім’ю, але захистити себе. Як сказати доньці, що я не їхня кухня, не образивши її? Як навчити її поважати мої межі, не втрачаючи любові онуків?
Мій крик про свободу
Ця історія — мій крик про право на своє життя. Марійка, можливо, не бачить, як її візити мене виснажують. Онуки, можливо, просто діти, але їхній хаос руйнує мій дім. Я хочу, щоб моя квартира знову була моєю оазою, щоб я могла вільно дихати, щоб мої онуки приходили в гості, а не на обід. У 60 років я заслуговую відпочинку, а не ролі безкоштовної кухарки.
Я — Ганна Іванівна, і я знайду спосіб повернути свій спокій, навіть якщо для цього доведеться сказати доньці правду. Нехай цей крок буде болючим, але я більше не хочу бути їхньою їдальнею.
