Уві сні, де межі реальності розпливаються, як дим над Карпатами, чулася пристаркувата жіноча розповідь, неначе шепіт старого буку в лісі.
У містечку під Львовом, де вітер із гір несе запах свободи, моє життя у 58 років оповите тінню розчарувань у тих, кого вважала родиною. Мене звуть Ганна Ярославівна, дружина Богдана Михайловича та мати нашого єдиного сина — Олега. На заручинах його нареченої, Марії, її батьки обіцяли золоті гори: «Ваш син переїжджає у палаци, ми йому допоможемо». Та їхні слова розсипалися, як сухе листя восени, а допомога перетворилася на глузування. Тепер я стою перед вибором: мовчати зара зела сина чи битися за правду.
Син, заради якого ми жили
Олег — наша гордість. Виростали в серед села, у хатинці, де кожна гривня була на вазі. Він став розумним, працьовитим, закінчив університет, працює інженером у Львові. У 30 років зустрів Марію, городянку, і закохався. Ми раділи, хоч її родина здалася нам чужою — зарозумілою, з претензіями. На заручинах її батьки, Роман Володимирович та Наталія Іванівна, хвалили свою квартиру, звʼязки, можливості. «Олегу пощастило, він у розкошах житиме», — казали вони, і ми повірили.
Марія здавалася милою: усміхнена, чемна, освічена. Ми думали — буде гарною дружиною. Весілля гуляли пишне, ми віддали всі заощадження, навіть позичили грошей, щоб не соромити сина. Свати обіцяли: «Ми теж допоможемо». Та після весілля їхня «допомога» обернулася жахом, що розбив нашу віру.
Брехня, яка випливла
Олег із Марією переїхали до батьків — у ті самі «палаци». Виявилося, стара трикімнатна квартира, де живуть самі свати, їхня молодша донька з чоловіком і дитиною, а тепер ще й Олег з Марією. Сім душ в тісноті! Олег спить у кутку, а їхні речі лежать у купі. Які палаци? Це комуналка, а не житло для молодих.
Свати почали використовувати Олега. Роман Володимирович змушує його лагодити машину, возити їх на дачу. Наталія Іванівна вимагає платити за комуналку за всіх. «Ви живете в нашій квартирі, будьте вдячні», — кажуть вони. Олег мовчить, щоб не сваритися, але я бачу — він виснажений.
Найгірше — їх ставлення до нас. Коли приїжджаємо в гості, дивляться зверхньо. «Ви з села, вам не зрозуміти», — кидає Наталія Іванівна. Сміються над нашим говором, одягом, навіть над домашніми соліннями. Їхня донька, Оксана, відверто кличе нас «селюками». Я терпіла заради сина, але їхні глузування — ніж у серце.
Біль за сина
Олег змінився. Він став мовчазним, зневіреним. Каже, що Марія свариться через родичів, але благає не втручатися. «Мамо, я сам розберуся», — каже він, але я бачу — він тоне. Вони хочуть зняти житло, але свати давлять: «Куди ви підете? У вас нічого немає». Ми з Богданом готові допомогти, але гроші пішли на весілля, а пенсія ледве вистачає. Я відчуваю себе безсилою.
Я спробувала поговорити з Марією. «Твої батьки обіцяли допомогти, але лише ускладнили життя», — сказала я. Вона знизала плечима: «Вони такі, я не можу їх змінити». Її безпорадність розчарувала. Я думала, вона буде поруч із Олегом, але вона дозволяє родичам керувати ними. Богдан сердиться: «Ганно, треба було не вірити їхнім казкам». Але як ми могли знати?
Що робити?
Не знаю, як допомогти синові. Поговорити зі сватами? Вони нас не слухають. Переконати Олега піти? Він любить Марію і не хоче скандалів. Чи мовчати, щоб не зруйнувати його сім’ю? Але кожен день у цьому пеклі розриває мені серце. Подруги радять: «Забирай сина додому, нехай починають з нуля». Але він дорослий, і я не можу вирішувати за нього.
У 58 років я хочу бачити Олега щасливим, у своїй хаті, з дружиною, що його підтримує. Але свати своїми обіцянками заманили його в пастку, а їхнє глузування принижує всіх нас. Я відчуваю себе обдуреною, але найбільше боюся за сина. Як захистити його? Як змусити свата відповісти за брехню?
Мій крик про справедливість
Ця історія — мій крик про право на правду. Свати, Роман Володимирович і Наталія Іванівна, можливо, не хотіли зла, але їхня брехня руйнує життя мого сина. Олег, може, і любить Марію, але його мовчання робить його заручником її родини. Я хочу, щоб мій син жив у світі, де його поважають, де його дім — не тісна клітка, а твердиня. Навіть якщо доведеться сказати їм правду в обличчя.
Я — Ганна Ярославівна, і не дозволю сватам грати життям мого сина. Навіть коли сниться кошмар — прокидатися треба.
