Щоденник.
Сьогодні я зрозуміла, що не можу більше брехати. Та це вже не має значення — він дізнався. І заміст того, щоб зрозуміти, зібрав речі й поїхав до мами.
Все почалося з того, що я приховала від чоловіка свою нову зарплату. Було важко, але я зробила це свідомо — не через жадібність, не через злість, а через втому. Від постійних коливань: один тиждень ми гуляємо, а три наступні — сидимо на локшині. Від його безвідповідальності. Від того дитячого легкодухства, котре мій чоловік, Богдан, успадкував від своєї матері.
Ми познайомились на весіллі друзів. Він вразив мене своєю безтурботністю, харизмою, вмінням не перейматися дрібницями. Я ж — його повна протилежність: все контролюю, за все відповідаю, кожну копійку обертаю десять разів. Тоді я подумала: «Мабуть, саме такий — вільний — мені і потрібен».
Але після весілля усе стало на місце. Його «легкість» виявилася звичайною незрілістю. День зарплати — свято: ресторани, подарунки його мамі, друзям, кому завгодно. А вже наступного дня — «пуста каса». Місяць — локшина та обіцянки, що «все налагодиться».
Богдан добре заробляє, але гроші в нього не затримуються. Особливо коли втручається його мати — жінка емоційна, вибаглива, така сама безтурботна. Щойно витрачала свою пенсію, одразу дзвонила синові: «Мені нудно, мені сумно, я втомилася бути бідною». І Богдан, звісно, біг на допомогу.
— Це ж моя мати. Я не можу її кинути, — казав він.
— А як ми з тобою житимемо? — питала я.
— Якось викрутимося, — посміхався він.
А тим часом наш будинок розвалювався. Буквально. Шпалери відлітали, капала змішувач, старий холодильник гудів, як трактор. Я підмальовувала, підклеювала, мовчки злилась. Намагалась говорити з Богданом — він слухав, але жив так, ніби сам собі господар.
І от мені підвищили зарплату. Значно. Це була перемога: місяці переробок, напруги, доведень керівництву, що я можу керувати проектом. Я прийшла додому з осяяним обличчям — і… не сказала. Просто не змогла.
Я уявила, як він з матір’ю знову почнуть «жити на широку ногу»: куплять непотрібні речі, полетять відпочивати, а потім знову будемо виживати. Ні, я вирішила мовчати. Ці гроші — на ремонт, на авто, нарешті, на справжній відпочинок.
Я купила собі новий ноутбук — старий уже ледве дихав. Сказала Богдану, що видали на роботі. Оплатила його лікування у стоматолога — збрехала, що покрила страховка. Усе заради миру. Заради майбутнього. Заради нас.
І все було спокійно, поки на корпоративі мій трохи п’яний керівник не проговорився при Богдані:
— Ну, з такими темпами тебе ще вище піднімемо! Ти ж вже півроку як у керівництві…
Богдан завмер.
— У якому керівництві? Який ще «підйом»? — спитав він, коли ми вийшли.
Я зрозуміла — все. Пізно. Сказала, що мене справді підвищили.
— А зарплата? — очі в нього стали холодними.
— Поки без змін, — збрехала я знову.
Але вдома він не відпустив тему. Прямо запитав:
— Чому ти нічого не сказала? Може, соромишся, ЯК отримала посаду?
Мене ніби побили. Мені стало гидко, боляче, нудно. Я не витримала. Вилила все. Про гроші. Про втому. Про його матір. Про те, як він розкидається кожною копійкою. Про те, як мені страшно завтра. Що я просто хотіла стабільності.
Він слухав мовчки. Потім пішов у спальню. За годину вийшов із сумкою.
— Поїду до мами. Потрібно подумати.
Третій день тиша. Жодного дзвінка, жодного повідомлення. Зате подзвонила його мати. З криком, зі звинуваченнями, з претензіями. Я поклала трубку. Більше не слухаю її. Її голос — джерело всіх моїх проблем.
Я не пишу Богдану. Не дзвоню. Так, мені важко. Але ще важче — наступити на ті самі граблі. Якщо він хоче повернутися — нехай спочатку попросить вибачення. За брехню, за образи, за те, що зрадив, коли я просто намагалася врятувати нас.
Нехай чекає. Мені нема за що вибачатися.
