Ось мені сімдесят. Я самотня, як та голка. Стала тягарем для рідної доньки.
— Донечко, приїдь вечорі, будь-ласка… Самотою мені важко…
— Мам, у мене робота по горло! Годі скиглити. Гаразд, приїду.
Я стояла біля телефона, стискаючи слухавку, а сльози самі котилися по щоках. Від болю. Самотності. Від розуміння — що для єдиної доньки я тепер зайва. Згадала, як сама вирощувала Марічку, як тягнула все на собі. Ні в чому їй не відмовила. Все найкраще — їй. Все — заради неї. Мабуть, у цьому й помилка була. Дуже баловала, дуже любила, дуже вірила, що, зробивши її щасливою, і сама буду щаслива.
Коли Марійці було одинадцять, у моєму житті з’явився чоловік. Вперше за роки я відчула себе жінкою. Та донька вчинила такий скандал, що довелося з ним розійтись. І хоч серце кричало, я вибрала її. Завжди вибирала її. А тепер… тепер мені сімдесят. Я одна. Хвороби, сили нема, а єдина, на кого сподівалася — моя донька — відмахуються від мене, як від набридливої мухи.
Марійка вже двадцять років у шлюбі. Троє дітей, але я їх бачу рідко. Чому? Хто зна. Може, і їм сказали, що я «заважаю».
— Мам, що знову? — з порогу роздратовано кинула Марійка.
— Мені призначили уколів… Ти ж медсестра, можеш допомогти?…
— Що, цілий тиждень до тебе їздити? Ти знущаєшся?
— Марійко, гололед на вулиці, я до поліклініки не дійду…
— То заплати, щоб був сенс мотатися! За дякую ніхто не працює!
— У мене немає грошей…
— Ну й чудово! Шукай інших! — і грюкнула дверима.
Зранку я вийшла на дві години раніше — повільно йшла по засніженій дорозі, стискаючи в руці направлення і шепотіла: «Ти впораєшся, лише б дійти…» А сльози текли самі. Від болю. Від самотності. Від слів, які не забуду ніколи: «Ти мені тягар».
Біля поліклініки до мене підійшла жінка:
— Дозвольте провести бабусю! Вам погано? Ви плачете?
— Ні, доню. Це не від болю. Це від життя…
Вона присіла поряд, вислухала. Я розповіла їй усе. Як не дивно, з незнайомкою було легше, ніж з рідною. Її звали Оля. Як з’ясувалося, мешкала поруч. Після того дня вона заходила частіше. Ми потоваришували. Вона приносила продукти, допомагала з ліками. Просто слухала.
На мій день народження Оля прийшла одна. Марійка навіть не подзвонила.
— Я не могла не прийти, — сказала Оля. — Ви дуже нагадуєте мені мою маму. З вами так тепло…
Тоді я зрозуміла: чужа віддала мені більше, ніж та, кого я виростила з материною любов’ю.
Ми стали як рідні. Оля запрошувала мене на дачу, ми святкували разом, їздили на природу. І зрештою я ухвалила важке, але чесне рішення — переписала квартиру на Олю. Вона спочатку відмовлялася, казала: «Мені нічого від вас не треба». Але я наполягла. Не за гроші вона зі мною — це було видно. Вона просто була поруч. Коли більше ніхто не був.
Потім я переїхала до неї — стало важко жити самотою. Ми продали мою квартиру, щоб Марійка не подавала до суду. І забули про все. Але ненадовго.
Через рік з’явилася Марійка. Зла. Холодна.
— Ти віддала квартиру чужій! Ти зганьбила мене перед родичами! Ти мусила залишити її мені! Краще б ти померла!
Олин чоловік випхнув її за двері, навіть голосу на мене не дав підняти.
Ось так. Чужі виявилися ближчими, ніж рідні. Оля стала мені донькою. А та, що під серцем носила — зрадила. Коли стало важко — відвернулася. Бо їй «немає коли». Бо я «заважаю». Бо материна любов — не капітал. І не актив. Це просто почуття. А почуття сьогодні — нікому не потрібні.
