Той осені син сказав, що я руйную його родину. А я лише попросила, щоб невістка вимила за собою посуд.
Було мені двадцять два, коли чоловік покинув нас із двомарічним сином. Звали його Тарас, і тоді я вірила, що він – справжня опора. Але варто було життю вимагати від нього турботи, відповідальності, витрат на родину – він зник. Пішов до іншої, легкої та безтурботної, як весняний вітерець. Казав, що втомився. Що не хоче «заглиблюватись у побут».
Так я лишилася сама з дитиною на руках і купою несплачених рахунків. Все впало на мої плечі – дитячий садок, робота, хвороби, навіть кран лагодила сама. Працювала з ранку до вечора, а потім мила підлогу, варила борщ, прала пелюшки. Зараз можна сказати: «важко було», а тоді – не до слів. Треба було виживати.
Сина я виростила, як могла – з любов’ю, з турботою. Може, навіть занадто. У двадцять сім він не вмів смажити картоплю, але в нього завжди були чисті сорочки, ситий живіт і впевненість, що «мама все владнає». Я сподівалась, що одружившись, він стане справжнім господарем, а я зможу перепочити, знайти легку роботу, поїхати кудись, пожити нарешті для себе. Але все пішло не так.
«Мамо, ми з Соломією трохи поживемо в тебе, – сказав він одного вечора. – Поки заощадимо та знімемо хату.»
Що я могла відповісти? Погодилась. Гадала: нехай трохи побудуть, все ж молодята. Соломія, сподівалась я, візьме на себе догляд за сином – буде готувати, прибирати. А я потерплю.
Я помилилася.
Соломія виявилась… м’яко кажучи… марною. Жодної допомоги. Ні страви, ні прибирання, навіть бажання допомогти – нічого. Вона цілими днями сиділа у телефоні, пила каву з подружками, лежала на ліжку. Не мила посуд, не прала, навіть за собою не прибирала. Три місяці я тягла на собі всіх трьох: сина, його дружину та її лінощі.
Я й далі працювала. Поверталась увечері, а вдома – як після буревію: порожня холодильна шафа, брудний посуд, крихти на столі, у ванній – білизна, яку ніхто не збирався прати. Я йшла до крамниці, готувала, мила, знову прибирала – і все у мовчанні. Соломія навіть «дякую» не вважала за потрібне сказати.
Був випадок, коли я мила посуд, а вона, навіть не соромлячись, підійшла й поставила мені на край умивальника тарілку, яку, як виявилось, тримала у кімнаті кілька днів. На ній були засохлі рештки їжі й дрібні мушки. Вона навіть не почервоніла. Просто поставила – і пішла. А я стояла й дивилась на це, не вірячи, що доросла жінка може поводитись так.
Наступного дня я не витримала. Коли вона знову принесла брудну чашку, я спокійно, без крику, промовила:
– Соломіє, якщо в тебе є хоч крапля совісті, може, ти хоча б раз вимиєш за собою посуд?
Вона нічого не відповіла. Навіть не глянула. Просто повернулась і вийшла. А зранку вони з сином зібрали речі й виїхали. Навіть не простились.
Ввечері задзвонив син. Голос холодний, чежий:
– Мамо, навіщо ти це робиш? Навіщо руйнуєш мою родину?
Я не повірила своїм вухам.
– Ти називаєш «руйнуванням родини» прохання вимити тарілку?
Він поклав слухавку.
Відтоді ні він, ні Соломія не дзвонили. І знаєш – я не жалкую. У хаті знову тихо. Чисто. ВільІ тепер я нарешті розумію, що справжньої родини не буде там, де тобі не дякують навіть за любов.
