Я завагітніла в 44 роки, будучи самотньою жінкою. А тепер ледве розумію, що робити далі.
Живу тепер сама. Діти давно виросли, у кожного — своя родина, своє житло, свої клопоти. Так, я вже бабуся. З чоловіком ми розійшлися кілька років тому. Офіційно не розлучалися — чекали, поки діти стануть на ноги, здобудуть освіту, влаштуються. Але як тільки це сталося, він пішов. Знайшов собі іншу — молодшу, вільнішу, яскравішу. Втомився від нашого побуту, від мовчання, від одного й того ж дня.
Я не злюсь на нього. Чесно. Можливо, якби в мене тоді був хтось інший, я б теж пішла. Але я не зраджувала. Жодного разу. Жила в тих рамках, що обрала заради сім’ї, заради дітей. А тепер, коли нарешті вільна, коли, здавалося б, можна жити для себе, — опинилася нікому не потрібною. Ми з колишнім зберегли нейтральність, іноді спілкуємося через онуків. Але, по суті, кожен пішов своєю дорогою.
Була надія, що діти будуть приходити. Та й цього мало. У всіх свої справи. Я не докоряю — головне, щоб у них усе було добре. Але тиша в квартирі стає важкою. Самотні вечори, порожні ранки… Я почала втрачати себе.
І ось, коли в моєму житті з’явився чоловік, я не чинила опір. Він був уважним, щирим, нічого не обіцяв — і мені це подобалося. З ним я знову відчула себе жінкою. Почала носити яскраві сукні, сміятися, дивитися на себе в дзеркало з цікавістю. Здавалося, життя починається наново. Та все обірвалося так само раптово, як і почалося. Він зник без пояснень. А через два тижні я дізналася, що вагітна.
Мені сорок чотири. Я самотня. І в мене буде дитина.
Рішення спало миттєво — я не планувала, не обдумувала. Просто знала: аборт для мене неможливий. Ні через переконання, ні через совість. Та разом із цим усередині росте жах. Що буде з дитиною? Зі мною? Чи виношу? Чи народжу без ускладнень? Що скажуть лікарі? А люди навколо?
Вирішила не повідомляти батька. Він пішов — отже, йому це не потрібно. Це моя відповідальність. Моє життя. Мій вибір. Але навіть із цим усвідомленням мені страшно.
Гроші — окрема біда. Живу на пенсію та невеликі підробітки. Заощаджень немає. Питання про візки, підгузки, ліки налітають одне за одним. Але найголовніше — я відчуваю, що ця дитина дасть мені сенс. Я любитиму її всією душею. Виправлю свої помилки, зроблю все інакше.
Але в душі йде війна. Боюся, що дитина соромитиметься старої матері. Що не доживу до її весілля. Що не вистачить сил бути поруч, коли вона підросте. А якщо захворію? А якщо не витримаю?
Дочки, дізнавшись про вагітність, були в шоці. Не підтримали. Молодша ридала, старша кричала. Кажуть, що я не впораюся. Що маю бути бабусею, а не матір’ю. Допомагати з їхніми дітьми, а не народжувати нових.
— Мамо, ти збожеволіла? У такому віці! У тебе ж проблеми з тиском! — це слова старшої.
Вони умовляють мене на аборт. Шукають статті, лікарів, статистику. Кажуть, що піддаю себе й дитину смертельній небезпеці. Що я егоїстка. Що зруйную і своє життя, і їхнє.
А я не знаю, що відповісти. Метуся між страхом і вірою. Між болем і надією. Між розумом і серцем. Відчуваю, як у мені росте нова істота — тихо, ледь помітно, але наполегливо. І розумію: якщо позбавлюся її — зів’яну назавжди.
А якщо залишу — залишуся одна. Без підтримки. Без схвалення. З образами дочок і страхом за майбутнє.
Не знаю, що робити. Не знаю, чи вистачить сил. Але одне знаю точно: ця вагітність — не просто випадковість. Це випробування. І останній шанс. Можливо, єдиний…
