Сьогодні я записую ці рядки у свій щоденник, бо вже не можу мовчати. Наш будинок останнім часом більше схожий на поле бою — не через мене чи чоловіка, а через зятя. Ця людина, яку моя донька Оксана обрала собі за чоловіка, виявилася справжнім ледачем. Вже понад рік він не має постійної роботи — десь інколи підробляє, а решту часу сидить вдома. А Оксана? Вона сама тягне родину, виховує двійнят, перебуваючи у декреті. А він? Просто існує.
Я запропонувала допомогу. Але з умовою. Так, суворою й чіткою: більше не дам і копійки, поки вона не розлучиться з цим дармоїдом. Бо допомагати їй — означає годувати і його. А я не збираюся фінансувати чиюсь лінь.
Від самого початку мені не подобались цей Богдан. Сподівалася, що все минутиме, що вона опам’ятається. Та на жаль — одружились. Молодість, кохання, ілюзії — все це затьмарило їй розум. І ось ми розгрібаємо наслідки.
Ми з чоловіком віддали їм бабусину квартиру. Раніше там жили квартиранти, і це був наш єдиний додатковий прибуток до пенсії. Але в молодих не було грошей на оренду, і ми пішли їм назустріч. Лише просила — зробіть косметичний ремонт, оновіть, щоб дітям було затишно.
Богдан і тут показав себе:
— Я цим займатися не буду. Я не майстер, я гуманітарій. Хай цим займаються ті, хто за це отримує. Треба наймати робітників.
А на які гроші? Він не заробив навіть на шуруповерт. Все, що він вміє — це філософствувати та скаржитися на невдачі. Вечорами працювати не може, у вихідні — «має відпочивати». Звик, що йому все мають.
Коли я прямо сказала, що він безробітний, образився: «Ви до мене несправедливі». А Оксана? Замість підтримки, почала докоряти мені:
— Через вас ми знову посварились. Навіщо ви втручаєтесь?
Я вирішила відійти. Але попередила: якщо сама вскочила в болото — вилазь сама. Не приходь потім з простягнутою рукою. Та коли дізналася, що вона вагітна двійнею, усе в мені обірвалося. Думала, Богдан опам’ятається, та ні — нуль змін. Все знову легло на нас. Ми й ремонт додатковий робили, і ліжечка шукали, і до лікарів водили. А він, як і раніше, на дивані з ноутбуком.
Оксана хоч і старалася, але видно було — почала усвідомлювати, з ким зв’язала життя. Разом ми, хоч і з трудом, підготували квартиру. Все своїми руками. Він, звісно, теж щось купив на розпродажі, але це не виправдання. Коли у тебе сім’я, треба бути чоловіком. А він — просто мешканець у домі, де все роблять інші.
Потім ми дізналися, як вони виживають — взяли кредитку. Навіть слова не сказали. Ховались. А потім — дзвінок:
— Мам, ми не витягуємо. Допоможи…
Я була в лютості.
— Оксано! Ти народила дітей від чоловіка, який навіть лампочку не вкрутить! Як ти збиралась це все тягнути сама?
— У нас просто тимчасові труднощі…
— Які?! У тебе є житло, у тебе є батьки, які все тягнуть. А він навіть не може знайти роботу — то зарплата мала, то далеко їхати, то графік не підходить!
— Мамо, ти не розумієш… Він шукає! Просто не хоче працювати за копійки!
— Зате ми живемо саме на ці копійки! Ти, твої діти, він — за наші кошти!
Мені усе набридло. Я більше не хочу бути «дойною коровою». Сказала:
— Поки не розлучишся — забудь дорогу до нашого дому. Більше жодної гривні. Хочеш жити з ним — живи. Але сама.
Вона розплакалася:
— Ви хочете, щоб мої діти зросли без батька?
А я сказала те, що давно тримала в собі:
— Краще без батька, ніж з таким. Без прикладу чоловіка, який живе за рахунок інших.
Я мати. Але я більше не хочу бути жертвою. Хочу, щоб моя донька виховувала дітей з чоловіком, а не з тягарем. Щоб поважала себе. А не благала про допомогу, поки він п’є чай із печивом. Я дала все, що могла. А тепер — годі.
Сьогодні я зрозумів: іноді любов вимагає жорсткості.
