Мій син здав нашу квартиру навіть без попередження. Ми віддали йому все, а залишилися з нічим.
Ми з чоловіком Олегом одружилися, коли нам було по двадцять три. Я вже тоді чекала дитину, та на щастя, обоє встигли закінчити педагогічний інститут. Наші родини були бідними — ні зв’язків, ні заощаджень. З перших днів довелося крутитися, щоб вижити.
Декрету я майже не брала. Молока не було — може, через стрес, може, через постійний недолік їжі — тож рано перевели сина на суміш. В одинадцять місяців віддали його в ясла. Там навчили їсти ложкою, ходити на горщик і засинати без колиски. А ми з Олегом занурилися в роботу: спочатку знімали житло, потім перебралися в гуртожиток, потім накопичили на однушку, а згодом купили двокімнатну в гарному районі.
Кілька років тому придбали ділянку під Києвом. Олег сам збудував невеличкий дерев’яний будиночок: дві кімнати, банька, піч. Привезли меблі, розбили городик. Здавалося — тепер можна жити для себе. Нам усього по сорок шість, попереду ще ціле життя.
Але наш син, Тарас, у двадцять три вирішив одружитися. Його наречена, Оксана, була з заможньої родини, разом закінчили юридичний. Її батьки — люди з грошима: триповерховий котедж, дорогі авто, бізнес. Їх донька, звісно, хотіла весілля в ресторані, лімузин, медовий місяць і… окрему квартиру.
Ми з чоловіком завжди відчували провину перед сином. Все дитинство він провів у садочку, школі, гуртках — бо ми були заклопотані роботою. Намагалися компенсувати подарунками: іграшки, одяг, поїздки, репетитори. На вісімнадцятиріччя подарували старенький, але справний авто. Коли вступив — платили за навчання. І тоді не могли відмовити. Віддали всі заощадження на весілля та… поступилися нашою квартирою, перебравшись на дачу.
Батьки Оксани діяли інакше — вклалися в доньку: купили норкову шубу, золото, меблі. Син, спочатку вдячний, почав змінюватися. З кожним місяцем телефонував рідше. Спершу приїжджав раз на два тижні, потім — раз на місяць. А потім і зовсив зник.
Якось на базарі зустріли нашу сусідку, і вона ненароком обмовилася:
— Ви що, не знали, що вашу квартиру здають? Тарас з Оксаною в її батьків живуть, кажуть, там комфортніше.
У Олега обличчя збіліло. Ледве на ногах втримався. Зателефонували синові. У відповідь почули холодне:
— Ви самі віддали мені квартиру. Моя дружина не хоче жити у вашій «радянщині», а нам знімати — дорого. Нехай орендарі платять.
Коли спробували поговорити про довіру і порядність, він закричав:
— Я все життя був бідняком! У інших діти як діти, а у мене — ви! Учителі, які тільки й уміють — мораль читати! Набридло соромитися перед тестем, що мої батьки — звичайні бідолахи!
Після цієї розмови вирішили діяти. Не стали судитися — просто приїхали до квартири, поговорили з орендарями. Вони виявилися розумними людьми і за місяць звільнили житло.
Ми повернулися додому. З сином не спілкуємося. Олег важко переживає, я теж. Так, ми віддали йому все — без умов, з любов’ю. А залишилися з порожніми руками і розбитими серцями.
Може, з часом він усвідомить. А може — ні. Але одне знаю точно: ніколи не жертвуй усім для тих, хто цього не цінує.
