Отак, слухай… Я завагітніла у 44 роки, сама, без чоловіка. І тепер сиджу в роздумах, що робити далі.
Живу одна. Діти давно виросли, у кожного своя хата, своя турбота. Та й я вже бабуся. З чоловіком розійшлися кілька років тому. Офіційно не розлучалися — чекали, поки діти вивчаться, влаштуються. А коли це сталося — він пішов. Знайшов собі іншу, молодшу, веселішу. Втомився від нашого побуту, від мовчання, від одного й того ж дня.
Я не злюсь. Серйозно. Можливо, якби в мене тоді хтось інший був, я б теж зважилася. Але я не зраджувала. Ніколи. Тримала себе в рамцях — заради родини, заради дітей. А тепер, коли я вільна, коли, здавалося б, можна жити для себе… виявилася нікому не потрібною. Колишній і я спілкуємося нейтрально, інше про внуків. Але в цілому — кожен пішов своєю дорогою.
Сподівалася, що діти будуть приходити. Та й того мало. У всіх свої клопоти. Я їх не докоряю — головне, щоб у них усе було добре. Але тиша у хаті стає важкою. Самотні вечори, сніданки наодинці… Почала губити саму себе.
І ось, коли в моєму житті з’явився чоловік, я не спротивлялася. Він був уважний, теплий, нічого не обіцяв — і мені це подобалося. З ним я знову відчула себе жінкою. Почала носити яскраві речі, усміхатися, дивитися на себе в дзеркало з цікавістю. Здавалося, я знову живу. Але все обірвалося так само раптово, як і почалося. Він зник без пояснень. А через два тижні я дізналася, що вагітна.
Мені сорок чотири. Я одна. І чекаю дитину.
Рішення прийняла миттєво — не планувала, не обмірковувала. Просто знала: аборт для мене неможливий. Ні через переконання, ні через мораль. Але всередині рос жах. Що буде з дитиною? Зі мною? Виношу? Народжу без ускладнень? Що скажуть лікарі? Люди навколо?
Вирішила не повідомляти батька. Він пішов — значить, йому це не потрібно. Це моя відповідальність. Моє життя. Мій вибір. Але навіть з цим розумінням мені страшно.
Грошей буде в обріз. Живу на пенсію та невеликі підробітки. Заощаджень нема. Питань — купа: візки, підгузки, ліки… Але найголовніше — я відчуваю, що ця дитина дасть моєму існуванню сенс. Любитиму її всією душею. Вчитимуся на своїх помилках.
Але в душі все одно війна. Боюся, що дитина соромитиметься старої матері. Що не доживу до її випускного. Що не вистачить сил бути поруч, коли вона виросте. А якщо захворію? А якщо не витримаю?
Дочки, дізнавшись, були в шоці. Не підтримали. Молодша ревла, старша кричала. Кажуть, що не впораюся. Що мушу бути бабусею, а не матір’ю. Що маю доглядати їхніх дітей, а не народжувати нову.
— Мам, ти з’їхала? У такому віці! У тебе ж серце, тиск! — це слова старшої.
Вони переконують мене зробити аборт. Шукають статті, лікарів, статистику. Кажуть, що піддаю себе й дитину смертельній небезпеці. Що я егоїстка. Що зруйную і своє життя, і їхнє.
А я не знаю, що відповісти. Метуся між страхом і вірою. Між болем і надією. Між голосом розуму і голосом серця. Відчуваю, як у мені росте нова життя — тихо, ледь, але наполегливо. І розумію: якщо позбавлюся її — опустію назавжди.
Але якщо залишу — залишуся одна. Без підтримки. Без схвалення. З докорами дочок і страхом за майбутнє.
Не знаю, що робити. Не знаю, чи вистачить мені сил. Але одне знаю точно: ця вагітність — не просто несподіванка. Це випробування. І шанс. Можливо, останній…
