**Непроханий гість**
Соня й Тарас сиділи за столом, сяючи від щастя. Їхнє весілля гуло на всю: гості танцювали, тости лилися рікою. Після святкування молодята поїхали у невеличку подорож — подарунок від батьків Соні. Житло в них уже було: затишна хрущовка, яку залишила бабуся Соні. Невелика, але своя, у гарному районі, з ремонтом — для двох як раз. Повернувшись із поїздки, вони з чемоданами підійшли до своїх дверей. Тарас вставив ключ у замок, але раптом завмер: двері були закриті зсередини. Хтось був у їхній хаті! Він здивовано глянув на Соню, натиснув дзвінок, і коли двері відчинилися, обоє застили від здивування.
На порозі стояв Ігор Васильович, батько Тараса. «Тату? — вирвалося в Тараса. — Ти що тут робиш?» Соня, ще не оговтавшись, помітила, що Ігор Васильович виглядав втомленим, з потьмянілим поглядом. «Посварилися ми з Любовою, — зітхнув він. — Можна в вас переночую?» Соня розгубилася, але кивнула: «Звичайно, Ігор Васильовичу, заходьте». У хаті пахло варениками — батько Тараса встиг приготувати вечерю, знайшовши продукти у морозилці. «Знав, що ви сьогодні повернетесь», — соромливо додав він.
Соня й Тарас одружилися після року знайомства. Весілля було галасливим, і Соня вже знала всю родину чоловіка: Ігор Васильович, його батько; Любов Миколаївна, мачуха, яка прийшла у сім’ю, коли Тарасу було сім; дві тітки, сестри батька, Ганна й Олена; та дві зведені сестри Тараса, Наталя й Ірина. Сестри, обидві вагітні, бурчали на весіллі, заздрячи гостям, адже їм довелося сидіти тихо й пити сік. Соня намагалася бути ввічливою, але відчувала напругу: Любов і її доньки завжди трималися осторонь, ніби Тарас був їм чужим.
За вечерею Ігор Васильович розповів, що сталося. Наталя, старша дочка Любові, народила раніше терміну. Дитина здорова, але чоловік Наталі їй зрадив, і вона пішла від нього, повернувшись до матері. Любов вимагала від Ігора грошей на коляску та ліжечко, звинувачуючи його, ніби він зобов’язаний утримувати онуку. «Я не дідусь, — гірко сказав Ігор. — А вона мене ще й вигнала. Картку мою забрала, поки я спав». Соня слухала, відчуваючи, як усередині росте обурення. Любов завжди була владною, але це вже занадто.
Тарас насупився: «Тату, а ти картку заблокував?» Ігор Васильович похитав головою: «Не подумав… Вона й раніше брала». Соня переглянулася з чоловіком. Вони знали, що Любов здає свою квартиру, але живе в будинку Ігора, який частково належить Тарасові — спадщина від його покійної матері. «Вона ще й хату твою хоче, — продовжив батько. — Просила, щоб ти, Тарасе, відмовився від своєї частки». Соня аж здригнулася: «Як це? Це ж твоє!»
Наступного дня Любов зателефонувала Тарасу. «Ти дорослий чоловік, — почала вона. — Переїхав до дружини, ось і влаштовуйтеся. А свою частку залиш батькові, тобі вона ні до чого». Тарас холодно відповів: «Це спадщина від мами. Я нічого не віддам». Любов перейшла на погрози: «Якщо не допоможеш Наталі й не віддаси частку, я розлучуся з Ігорем!» Тарас лише усміхнувся: «Це найкраще, що ти можеш зробити».
Він повернувся до батька й запитав прямо: «Тату, ти щасливий із нею?» Ігор Васильович завагався, але потім зізнався: «Вона мене використовує. Я втомився». Тарас запропонував план: оформити дарчу, переписавши квартиру повністю на нього. «Якщо Любов залишиться, значить, їй важливий ти. Якщо піде — її вибір». Ігор погодився, і наступного дня вони оформили документи. Соня підтримувала чоловіка, хоч і хвилювалася: «А якщо влаштує”Пройшов місяць, і мир знову заповнив їхній дім, тепер вже без підступних ігор та непотрібних слів.”
