Він кличе мене до батьківського дому — та я не хочу бути покоївкою його родини
Мене звати Марія, мені двадцять шість років. Ми з чоловіком — Олегом — одружені майже два роки. Живемо у Львові, у затишній двокімнатній квартирі, яку я отримала від бабусі. Спочатку все було спокійно, Олегу подобалося жити в моїй оселі, йому все тут було до душі. Але недавно, як грім серед ясного неба, він заявив: «Нам варто перебратися до мого рідного дому, там простір, якщо будуть діти — місця вистачить».
Але я не хочу «розгортатися» під одним дахом з його гучною родиною. Я не хочу міняти власну оселю на місце, де панує тотальний патріархат і сліпа покора. Де я не дружина, а безкоштовна робоча сила.
Я добре пам’ятаю свою першу поїздку до їхнього дому. Великий котедж на околиці — метрів триста, як мінімум. У ньому живуть свекор зі свекрухою, молодший брат Олега — Дмитро, його дружина Наталя та троє дітей. Повний комплект. Щойно я переступила поріг, мені одразу дали зрозуміти, де моє місце. Жінки — до плити, чоловіки — до телевізора. Поки я ще розпаковувала валізу, свекруха вже сунула мені ножа й наказала різати салат. Жодного «будь ласка», жодного «якщо не важко». Просто наказ.
А за вечерею я спостерігала, як Наталя покірно бігає туди-сюди, не сміючи перечити свекрусі. На кожне її запитання — провина усмішка й кивок. Мене це тоді вразило до глибини душі. Я точно знала: такої долі я не хочу. Ні за що. Я — не мовчазна Наталя, і згинатися не збираюся.
Коли ми з Олегом збиралися їхати, свекруха голосно крикнула:
— А хто посуд за собою помиє?
Я обернулася й, дивлячись їй у вічі, відповіла:
— За гостями прибирають господарі. Ми в гостях, а не на підробітку.
Після цього посипалися образи. Мене назвали невдячною, нахабною, зіпсованою городячкою. А я лише дивилася й розуміла: тут для мене ніколи не буде місця.
Тоді Олег мене підтримав. Ми поїхали. Півроку все було тихо. Він спілкувався з родиною сам — я трималася осторонь. Але потім почалися розмови про переїзд. Спочатку натяками, потім все наполегливіше.
— Там простір, там родина, — твердив він. — Мама допоможе з дітьми, ти зможеш перепочити. А твою квартиру здамо — буде додатковий дохід.
— А робота? — питала я. — Я не кину все, щоб їхати за тридцять кілометрів від міста. Чим я там займатимусь?
— Тобі не доведеться працювати, — знизав плечима він. — Народиш дитину, будеш поряд із домом, як усі. Жінка муси бути вдома.
Це стало останньою краплею. Я — жінка з освітою, кар’єрою, своїми мріями. Я працюю редакторкою, люблю свою роботу, досягла всього сама. А мені кажуть, що моє місце — біля плити й з пелюшками? У домі, де на мене будуть кричати за немиті каструлі й вчити, як правильно народжувати й варити борщ?
Я розумію, що мій чоловік — вихованець своєї середи. Там сини — продовжувачі роду, а дружини — чужі, які мають мовчати й дякувати за те, що їх пустили за стіл. Але я — не з тих, хто ковтає образи. Я мовчала, коли свекруха принижувала мене. Я мовчала, коли дівер із посмішкою казав: «Наша Наталя не перечить!» Але зараз я більше не буду мовчати.
Я сказала Олегу чітко:
— Або ми живемо окремо й поважаємо один одного, або ти повертаєшся до свого родового гнізда без мене.
Він образився. Сказав, що я руйную сім’ю. Що в його роді не прийнято, аби сини жили «на чужині». А мені байдуже. Моя квартира — не чужа. І моя думка — не пустий звук.
Я не хочу розлучатися. Але й жити з його кланом — теж не збираюся. Якщо він не відмовиться від ідеї поселити мене поруч із мамочкою, я перша зійму валізу. Бо краще бути самій, ніж другою після його родини.
