Мене звати Соломія, і в мене є історія, що гризе мене багато років. Може, якщо я розповім її, стане легше.
Моя родина ніколи не була зразком гармонії. Ми жили у Вінниці, і з дитинства я бачила, як між дорослими тягнуться образи, плітки, п’янство, приниження. У мами є сестра — Галя. У неї син, мій двоюрідний брат Богдан, який одружився з дівчиною, не надто вірною, якщо м’яко сказати. Зради були частими, сварки — голосними, розлучення — короткими, бо знову сходилися, ніби залежні. Народили двоє дітей, але любові там не додалося. А тітка Галя — тяжко п’яничає, роботу не тримає. Запої, звільнення — вся родина вже махнула рукою.
Одного разу у Богданової дружини трапилися серйозні проблеми з нирками. Ми з мамою приїхали до бабусі — Марії Іванівни, і вона розказала нам про хворобу тієї жінки. Мама різко відреагувала: «Треба думати головою, а не тим, що нижче пояса». Ми б просто знизли плечима і забули б. Але бабуся — людина прямих слів, передала все слово в слово тій хворій. І почалося…
Скандал був на всю вулицю. Тітка, п’яна навіть не світ, вчепилася в маму, захищаючи свою невістку, ніби це її рідна дочка. Ми навіть не сперечалися, просто пішли. Але найболючіше було потім — бабуся встала на бік Галі та її родини. Нас з мамою вона перестала кликати, перестала ділитися новинами. Ми ніби перестали існувати. І якщо мама ще намагалася говорити, то я — ні. Тоді я вирішила: не хочу мати нічого спільного ні з цією пияцтвом, ні з тими, хто так легко викреслив нас із життя.
Минуло вісім років. Бабусі скоро вісімдесят. Нещодавно вона подзвонила мамі й із сльозами просила пробачення. Мама, звісно, пробачила — це ж її мати. Вона завжди була м’якою. Але я… я не можу.
У мене тепер росте маленька донечка. Моя радість, моя зіронька. Мама розповіла про неї бабусі, і та, тремтячим голосом, почала благати хоча б фотографію. Казала, що мріє побачити правнучку, що кожної ночі молиться, щоб Бог дав їй шанс глянути на малу хоч одним оком. Але я забороняла. Категорично.
Не тому, що мщу. А тому, що в серці досі живе образ. Тому, що до сих пір болить пам’ятати, як нас зрадили, як мама плакала, не розуміючи, чим заслужила таке. Тому, що бабуся тоді показала: родина — це не завжди любов, іноді це вибір. І вона обрала не нас.
Я не знаю, чи права. Мама каже: «Не тримай зла, Соломіє, вона вже стара, змучена, хоче лише піти з миром». Але всередині все протестує. Я не знаю, чи буде ще шанс. Може, завтра буде пізно. Але я не готова.
Скажіть… а ви б пробачили?
