Ось він кличе мене до батьківського дому – а я не хочу бути служкою його родини.
Мене звати Соломія, мені двадцять шість років. Ми з чоловіком – Олександром – одружені майже два роки. Живемо у Львові, у затишній двокімнатній квартирі, яку я успадкувала від бабусі. Спочатку все було спокійно, Олександр не заперечував проти життя в моїй квартирі, йому тут усе підходило. Але недавно, як грім з ясного неба, він заявив: «Час би нам переїхати до мого рідного дому, там просторо, дітям колись буде де розгулятися».
Але я не хочу «розгулятися» під одним дахом з його галасливою родиною. Я не хочу міняти власну оселю на місце, де панує тотальний патріархат і сліпа покора. Де я не дружина, а безкоштовна робоча сила.
Я дуже добре пам’ятаю свою першу поїздку до їхнього дому. Величезний котедж на околиці – квадратів 300, як мінімум. Там живуть свекор зі свекрухою, молодший брат Олександра – Богдан, його дружина Марічка та троє дітей. Повний комплект. Щойно я переступила поріг, мені відразу дали зрозуміти, де моє місце. Жінки – біля плити, чоловіки – перед телевізором. Поки я ще намагалася розпакувати валізу, свекруха вже сунула мені ніж і наказала нарізати салат. Жодного «будь ласка», жодного «якщо не важко». Просто наказ.
А за вечерею я спостерігала, як Марічка слухняно метушиться туди-сюди, не сміючи словам перечити свекрусі. На будь-яке її запитання – провинилася усмішка і кивок. Мене це тоді вразило до мурашок. Я точно знала: такої долі я не хочу. Нізащо. Я – не мовчазна Марічка, і згинатися не збираюся.
Коли ми з Олександром збиралися їхати, свекруха гучно крикнула:
– А хто посуд за собою повимиває?
Я обернулася і, дивлячись їй у вічі, відповіла:
– За гостями прибирають господарі. Ми в гостях, а не на підробітку.
Після цього почалася хвиля обурення. Мене назвали невдячною, зухвалою, зіпсованою міською дурницю. А я лише дивилася і розуміла: тут для мене ніколи не буде місця.
Олександр тоді мене підтримав. Ми поїхали. Півроку все було тихо. З родиною він спілкувався сам – я трималася осторонь. Але потім почалися розмови про переїзд. Спочатку натяками, потім все наполегливіше.
– Там простір, там родина, – твердив він. – Мама з дітьми допоможе, ти зможеш відпочити. А твою квартиру здамо – буде прибуток.
– А робота? – питала я. – Я не кину все, щоб їхати у село за 40 кілометрів від міста. Чим я там займатимусь?
– Тобі не доведеться працювати, – знизав плечима він. – Дитину народиш, будеш поряд із домом, як усі. Жінка мусить бути вдома.
Це стало останньою краплею. Я – жінка з освітою, кар’єрою, своїми цілями. Я працюю редакторкою, люблю свою роботу, усього досягла сама. А мені кажуть, що моє місце – біля плити та з пелюшками? У домі, де на мене будуть кричати за немиті каструлі й вчити, як правильно народжувати та варити борщ?
Я розумію, що мій чоловік – продукт свого середовища. Там сини – продовжувачі роду, а дружини – прийшлі, які мають мовчати й дякувати, що їх пустили за стіл. Але я – не з тих, хто ковтає образу. Я мовчала, коли свекруха принижувала мене. Мовчала, коли дівер із посмішкою казав: «А наша Марічка не перечить!» Але зараз я більше мовчати не буду.
Я сказала Олександру чітко:
– Або ми живемо окремо і поважаємо особисті кордони, або ти повертаєшся до свого родового маєтку без мене.
Він образився. Сказав, що я руйную сім’ю. Що в його роді не прийнято, аби сини жили «на чужині». А мені байдуже. Моя квартира – не чужа. І моя думка – не пустий звук.
Я не хочу розлучатися. Але й жити з його кланом – теж не збираюся. Якщо він не відмовиться від ідеї поселити мене поряд із його мамочкою, я зберу валізу першою. Бо краще бути однією, ніж другою після його родини.
