Щодня записую щоденник, а сьогодні вирішив розповісти про урок, який навчив мене захищати свої кордони.
Бувають люди, які вважають, що рідня — це обов’язково щастя. Що якщо до тебе завітали з тортом, дітьми й усмішками, то ти мусиш накрити стіл, відкласти справи й грати роль гостинного господаря. А якщо ні — ти невдячний, грубіян і зовсім не вмієш будувати стосунки. Але чомусь ніхто не задумується, що за цією показною родинною близькістю часто ховаються нахабство, безцеремонність і звичайне споживацтво.
Ця історія сталася зі мною, Олесем, коли ми з дружиною тільки переїхали до Львова й почали влаштовувати своє життя.
Орендували затишну двокімнатну квартирку в спальному районі, були зайняті роботою, облаштуванням побуту, і в цілому намагалися уникати зайвих контактів. Я не любив галасливих компаній, а тим більше — домашніх бенкетів з гостинцями й криком дітей. Але в житті кожної людини знайдуться ті, хто вважає твою оселю своєю дачею, а тебе — безкоштовною прислугою.
Так у нас з’явилася Мар’яна — рідна сестра моєї дружини. Спочатку все було мило: вона приходила з чоловіком і дітьми «на чайок», приносила куплені по дорозі цукерки й, у принципі, поводилася прилично. Але незабаром усе змінилося. Мар’яна почала з’являтися дедалі частіше — і завжди без запрошення.
«Привіт! Ти ж не проти, якщо ми сьогодні завітаємо? То накривай стіл, ми за годину будемо!» — такі дзвінки стали звичкою. Формально запитувала, але не чекала відповіді. Відмов не приймала. Навіть якщо я казав, що зайнятий, хворію або просто хочу відпочити — вона ігнорувала.
І якби приходила сама. Але ні. Чоловік, троє шумних дітей, іноді навіть їхній пес. І жодного яблука, жодної склянки соку — нічого. Сиділи до пізньої ночі, їли все, що було в холодильнику, а потім йшли, залишаючи купу брудної посуду й мою опустошену душу.
Я почав ненавидіти свята. День народження, Новий рік, будь-які вихідні — перетворилися на каторгу. Я готував, посміхався, терпів, потім прибирав аж до третьої ночі, а вранці — на роботу. Дружина мовчала. Вона не любила конфлікти й вважала, що «це ж сестра, потрібно потерпіти».
Але одного дня я не витримав. Зрозумів, що якщо зараз не зупиню це — буде гірше. Набрав Мар’яні й сказав:
«Мар’яно, ми з дружиною сьогодні до вас завітаємо. Накривай стіл, приготуй побільше — я, до речі, хочу ще й із собою щось забрати. І, будь ласка, щоб для дітей було щось солоденьке, вони у нас з другом голодними ходять».
«Еее… ну… може, іншим разом?» — завагалася вона.
«Ми вже в дорозі. Будемо за двадцять хвилин», — різко відповів я і поклав слухавку.
Дружина, дізнавшись про це, влаштувала сцену й відмовилася брати участь у «провокації». Я не наполягав. Взяв свого друга Юрка — він був тільки «за», — та ще й захопив з собою двох його дітей. Ми сміливо рушили до Мар’яни.
Я бачив, як за фіранкою мільнув силует. Вона стояла біля вікна. Але двері нам не відчинили. Ні після стуку, ні після дзвінка. Тюль здригнулася й завмерла. Я посміхнувся.
Ми з другом пішли в кав’ярню. Замовили вареники, десерт і по келиху вина. Сміялися. Діти шуміли, але на душі було спокійно. Я, нарешті, відчув, що повернув собі дім, кордони й право вирішувати, кого хочу бачити у своєму житті.
Відтоді Мар’яна перестала дзвонити. Перестала приходити. Ні на свята, ні просто так. Дружина трохи образилася, але потім змирилася. А я — переставнув.
Знаєте, не завжди треба бути добрим. Іноді, щоб зберегти себе, потрібно поставити точку. Або принаймні навчитися закривати двері перед тими, хто давно вже не стукає, а вривається чобітьми.
Я вважаю, що вчинила правильно. А ви?
