От, так… Не попередив… Просто поставив перед фактом: як кохання перетворилося на гірке розчарування
Мене звати Солода. Мені двадцять сім. Впевнена в собі, гарна, з хорошою роботою і стабільним доходом. У мене були мрії – прості й зрозумілі: вийти заміж, народити двох діточок і колись сісти за кермо власної машини, купленої на чесно зароблені гроші. Я не ганялася за багатством – мені просто хотілося любові й затишку.
Рік тому я зустріла Олексія. Він здався дорослим, надійним, з врівноваженим характером і м’якою усмішкою. Я закохалася так, як, мабуть, кохають один раз у житті. Ми почали зустрічатися, і незабаром він запропонував мені переїхати до нього у квартиру у Львові. Я навіть не вагалася.
Але мої батьки були категорично проти.
– Він уже був одружений, Солодо! Не зміг зберегти сім’ю – отже, проблема в ньому, – казала мама, дивлячись на мене з тривогою.
Тато теж не приховував неприязні. Але я вважала, що кожен має право на другий шанс. І я поїхала. Привезла валізи, одяг, книжки, трохи домашнього затишку. Тоді я навіть не підозрювала, що, переступаючи поріг його квартири, я переступаю й межу довіри.
На кухні за столом сидів хлопчик років семи.
– Це мій син, Ярослав. Він тепер житиме з нами, – спокійно сказав Олексій, ніби йшлося про кошеня, а не про дитину, якій я не була готова стати мачухою з першого ж дня.
Я оніміла.
– Чому ти мені заздалегідь не сказав?
– А що б змінилося? – знизав він плечима. – Його мама поїхала жити до нового чоловіка до Києва, і їй зараз заважає дитина. Нам удвох не впоратися, ти ж доросла жінка…
Я намагалася себе переконати, що впораюся. Я завжди любила дітей. Думала, знайду спільну мову, подружимося. Але все пішло не так.
Ярослав виявився дратівливим, вередливим, погано вихованим. Він обзивав мене, влаштовував істерики, кричав, що я «погано готую» і «смерджу чужим». Щойно Олексій наближався до мене, хлопчик починав ревнувати і голосно вимагати уваги.
Я виснажувалася до краю. Приходячи з роботи, я мила підлогу, прала, готувала, а потім ще й мала возитися з дитиною, яка мене щиро ненавиділа. Я старалася – пропонувала допомогти з уроками, пограти разом, почитати казки. Він мовчки відвертався або кликав батька. Для нього існував лише тато.
Коли я скаржилася Олексію, він махав рукою:
– Ну звикай, ти ж доросла. Будь твердішою. Не хочеш – не звертай уваги. Дитина, що з неї взяти?
Я стискала зуби. Але кожен вечір я відчувала, як у мене опускаються руки. Я перестала хотіти повертатися додому. Я перестала відчувати себе коханою.
І ось одного разу я не поїхала додому. Я поїхала до бабусі у Чернівці. Просто вимкнула телефон і зникла на добу. Коли наступного ранку я подзвонила Олексію, він був холодним. Я спробувала пояснити:
– Олексію, нам треба поговорити. Ти не попередив мене, що житимемо втрьох. Я не була до цього готова. Я не знаходжу спільної мови з Ярославом. А ти мене не підтримуєш…
– Підтримувати? Ти доросла людина! Ти не впоралася з дитиною – це твоя проблема. Ти провалила перевірку.
– Яку перевірку? – растерялася я.
– На міцність! Ти втекла. Значить, ти мені не підходиш. Тобі подобалася моя квартира і мої гроші, а не я. Ти – егоїстка!
– Я егоїстка?! Та це твоя колишня дружина егоїстка, якщо кинула вам сина! А ти навіть не поставив мене в відомість! Я не була готова до ролі матері!
– Іди геть, – сухо відрізав він. – Забирай свої речі й іди.
Я мовчки зібрала своє. Сльози душили, але я трималася. Я вийшла з його квартири і залишила позаду все, що ще вчора здавалося початком нового життя.
І знаєте, я не жалкую. Я зрозуміла, що не повинна нікому доводити свою цінність, особливо тому, хто вирішив перетворити кохання на експеримент.
Я все ще вірю у сім’ю, але тепер знаю точно: не дозволю більше нікому потай міняти моє життя. Чоловік з дитиною – це не вирок. Але чоловік, який приховує правду – точно не мій.
