Свекруха проти ганчірки й сковорідки: колись вона нас не пускала, а тепер сама кличе — та на своїх умовах
П’ять років тому я вийшла заміж за Тараса. Це була свідома, доросла річ, зроблена з любові й з повною впевненістю, що ми подолаємо будь-які труднощі. Але ще до весілля, коли ми прийшли повідомити про свої плани його матері, її перша реакція була ніби відерко крижаної води:
— На мою допомогу можете не розраховувати. І зі мною ви жити не будете! Я звикла бути господинею й не збираюся нікому поступитися місцем!
Ми з Тарасом переглянулися. Особливо здивована була я. Адже ще за часів його навчання, за наполяганням тієї самої мами, він з’їхав з її квартири на орендоване житло. Мовляв, так буде простіше. Ось у тій орендованій квартирі ми й продовжили жити після весілля, збираючи на власне гніздо.
У свекрухи, тим часом, була велика трикімнатна квартира в центрі Києва. Дісталася вона їй від батьків — батько помер рано, а мати дожила з нею до глибокої старості. Свекруха розлучилася з чоловіком, коли Тарасові було років шість. У шлюбі вони прожили всього п’ять років. І, як вона сама мені зізналася одного разу:
— Я не створена для того, щоб бути домробітницею. Ненавиджу прати, готувати, прибирати. Я не служниця — я жінка! Я маю жити для себе!
Після розлучення вона повернулася до батьківського дому, де все господарство лежало на плечах її матері. Бабуся Тараса готувала, мила, прала, доглядала й за онуком, і за донькою, бо та, мовляв, «багато працювала» та «будувала кар’єру». А коли бабуся постаріла і почала хворіти, домашні клопоти все одно не перейшли до свекрухи. Вона не поступалася — ні в чому.
Потім помер батько Тараса. Він підтримував з ним стосунки. Квартиру батька за заповітом поділили між моїм чоловіком і мачухою. Жінка виявилася розумною — погодилася продати свою частку, і ми з Тарасом викупили її. Переїхали, облаштувалися, народили сина. І тут почалося…
Коли Данилкові було всього півроку, Тарас на вулиці впав і сильно зламав ногу. Перелом виявився складним. Його звільнили, грошей ставало все менше. Я не могла вийти на роботу — мала дитина, чоловік майже без руху, виплати за квартиру, борг мачусі. Ми економили на всьому. І тоді Тарас, неохоче, подзвонив своїй матері:
— Мамо, може, ми до тебе переїдемо на кілька місяців? Півроку. Свою квартиру здамо, трохи виправимося…
Відповідь була миттєва й холодна:
— Про це не може бути й мови! У мене живе Ганна! Вона мені допомагає по дому, все робить, а ви тільки заважатимете!
Ганна — це її двоюрідна сестра, літня, самотня, без дітей. Раніше жила в селі, але її хата згоріла. Свекруха «великодушно» прихистила її… щоб та прибирала, готувала й прала. Ганна буквально стала служницею. А свекруха не соромилася:
— Ти в мене живеш, їси за мій рахунок — іди знайди роботу! Не сидиш же просто так!
Мені було шкода Ганну. Вона виглядала забитою, втомленою, але все мовчала. А потім — зникла. Через півроку Тарас сказав:
— Уяви, Ганна втекла! Знайшла чоловіка з житлом — і поїхала, навіть не попрощавшись.
Ми раділи за неї. Добра, лагідна жінка, яка заслуговує поваги, а не криків і обов’язків. Але тепер свекруха залишилася сама. Хто тепер за неї митиме посуд і пилососитиме?
І раптом — дзвінок. Вона сама!
— Ну гаразд, переїжджайте до мене. Квартиру свою здавайте. Тільки у мене умова: Оксана (тобто я) буде все робити! Прибирати, готувати, прати, прасувати. Ну а що? Ви ж безкоштовно в мене житимете!
Коли Тарас передав мені її слова, я просто реготала.
— А ти їй сказав, що ніколи? — запитала я.
— Звісно, — кивнув він. — Вона образилася. Каже, найме домашню робітницю.
Нехай наймає. Ми обидва працюємо, я вийшла з декрету, син уже в садочку. У нас є свій дім, своє спокійне життя. Я не стану служницею для жінки, яка все життя тікала від відповідальності, але з задоволенням сиділа на шиї у власної матері.
Минуло кілька днів, і вона знову подзвонила, наївно запитавши: «А ви точно не передумали?»
Ні, не передумали. А я подумала: скоро вона вийде на пенсію. Грошей на домробітницю вже не вистачить. Цікаво, кого вона тоді благатиме? Або, може, візьме в руки ганчірку, каструлю, мітлу — і навчиться, нарешті, жити самостійно, як доросла людина?
Поживемо — побачимо.
