Мене звати Олена. Мені тридцять шість років. За плечима — одна невдала спроба створити сім’ю, роки внутрішньої боротьби та величезне, іноді задушливе почуття провини перед найріднішою людиною в моєму житті — моєю мамою. І тепер, коли, здавалося б, доля знову дала мені шанс на особисте щастя, я опинилася перед страшним вибором, який розриває мене на частини.
— Лено, я просто не знаю, що робити… — говорила я подрузі Марійці по телефону, сидячи біля вікна й дивлячись у сіре київське небо. — Олег — чудовий. Він турботливий, сильний, надійний. З ним я відчуваю себе жінкою. Він пропонує переїхати до нього, жити разом… Але куди ж я подіну маму?.. Ти ж знаєш, яка вона у мене…
Так, Марійка знала. Усі мої близькі знали, що мама — це не просто «сильно прив’язаний родич». Це жінка, яка з роками все більше перетворювалася на власницю: владну, колючу, вимогливу до постійної уваги, але при цьому неймовірно вразливу. І коли я познайомила її з Олегом — усе пішло шкереберть.
На зустрічі мама з перших хвилин почала витівки. Називала Олега чужими іменами, вдавала, що плутається, хоча пам’ять у неї чудова. Потім «випадково» перевернула тарілку з салатом йому на коліна. Олег підвівся і пішов. А мама одразу зіграла напад серця — я викликала швидку. І як тільки лікарі поїхали, вона спокійно лягла спати. А я сиділа на кухні до самого ранку й ридала, не розуміючи, за що мені все це.
Останньої нашої розмови Олег сказав прямо:
— Лено, тобі варто подумати про будинок для літніх. Там про неї дбатимуть, ти зможеш дихати вільно, і ми почнемо будувати своє життя.
Я не відповіла одразу. Але всередині мене пройняло спогадами, ніби з глибини душі.
Коли мені було 22, я закохалася у колегу Володю. Ми жили з мамою удвох у двокімнатній квартирі. Мама була проти. Категорично. Ми з Володею таємно розписалися, і він переїхав до мене. Тобто до нас.
І почався пекло. Мама кликала мене з однієї кімнати, Володя з другої. Я відчувала себе розірваною на частини. Сльози стали повсякденністю. Через рік він пішов.
— Ти гарна, Лено. Але поки поряд з тобою твоя мама — щастя у тебе не буде, — сказав він наостанок.
Я залишилася сама. І змирилася. До Олега. До того моменту, коли мені знову простягнули руку. І тепер — знову безвихідь.
Ми з Олегом поїхали подивитися один будинок для літніх. Там усе було чисто, акуратно, доглянуто. Але атмосфера… Всередині було ніби холодно. Літні люди сиділи мовчки, дивилися в нікуди. Хтось гуляв алеями, але ніхто не посміхався. Я не витримала і спитала співробітницю:
— Чому тут усі такі сумні?
— Бо вони тут самі. Від них відмовилися. Рідні не приїжджають, навіть не дзвонять. А вони чекають. Щодня. Сидять біля вікон, виходять до воріт…
По дорозі додому я мовчала. А всередині — боліло. Перед очима виринали картини: як мама вкривала мене вночі, коли я хворіла, як бігла з роботи в аптеку, як одна тягла на собі все моє життя. Так, вона була складною. Так, іноді нестерпною. Але вона — моя мама.
Коли ми під’їхали до дому, Олег запитав:
— Ну що, коли почнемо готувати її до переїзду?
Я обернулася до нього і сказала:
— Ніколи. Я не можу її зрадити. Це буде підло. Мама віддала мені своє життя. І нехай вона не ідеальна, але я їй вдячна. Якщо ти хочеш бути зі мною, ти маєш знайти з нею спільну мову. Якщо ні — значить, нам не по дорозі.
Я розвернулася й пішла. Він не подзвонив. Ні наступного дня, ні через тиждень. Думаю, він зробив свій вибір.
А я — свій. Можливо, мені знову не пощастило з чоловіком. Можливо, я знову залишуся сама. Але я не зможу жити, знаючи, що моя мама плаче в якомусь закладі, тому що я проміняла її на чиєсь «зручність». Це нерівний обмін. Це не про любов. І не про мене.
Може, колись я знову в когось закохаюся. Але я знаю точно: моя совість буде чистою. А серце — живим.
