Сьогодні хочу записати одну історію зі свого життя.
П’ять років тому я одружився з Оленою. Рішення було усвідомленим, з любов’ю й вірою в те, що ми подолаємо будь-які труднощі. Але ще перед весіллям, коли ми прийшли до її матері розповісти про наші плани, її перша реакція була наче відро крижаної води:
— Не розраховуйте на мою допомогу! І зі мною ви жити не будете! Я — господиня в своєму домі, і нікому поступитися не збираюся!
Ми з Оленою переглянулися. Особливо я був здивований. Адже ще під час її навчання, за наполяганням цієї ж матері, вона з’їхала з її квартири на орендоване житло. Мовляв, так буде простіше. Ось у цій орендованій квартирі ми й жили після весілля, відкладаючи на власне житло.
А в тещі між тим була велика трикімнатна квартира в центрі Києва. Дісталася вона їй від батьків — батько помер рано, а мати дожила з нею до глибокої старості. Теща розлучилася з чоловіком, коли Олені було шість років. У шлюбі вони прожили лише п’ять років. І як вона мені сама якось зізналася:
— Я не створена для побутових справ. Ненавиджу прати, готувати, прибирати. Я не служниця — я жінка! Я повинна жити для себе!
Після розлучення вона повернулася до батьківського дому, де все господарство велося руками її матері. Бабуся Олени готувала, прибирала, доглядала і за онукою, і за дочкою, бо та, мовляв, «багато працювала» і «будувала кар’єру». А коли бабуся постаріла й почала хворіти, домашні клопоти все одно не перейшли до тещі. Вона не поступалася — ні в чому.
Потім помер батько Олени. Вони підтримували стосунки. Його квартира за заповітом була поділена між моєю дружиною і вітчимом. Людина виявилася розсудливою — погодилася продати свою частину, і ми з Оленою викупили її. Переїхали, облаштувалися, народили сина. І тут почалося…
Коли Андрійкові виповнилося півроку, Олена на вулиці підскользнулася й сильно зламала ногу. Перелом виявився складним. Її звільнили, грошей ставало все менше. Я не міг піти на роботу — мала дитина, дружина майже без руху, виплати за квартиру, борг вітчимові. Ми економили на всьому. І тоді Олена, неохоче, зателефонувала матері:
— Мамо, може, ми до тебе переїдемо на деякий час? Півроку. Свою квартиру здамо, трохи виправимо справи…
Відповідь була миттєвою й холодною:
— Про це не може бути й мови! У мене живе Марія! Вона мені допомагає по господарству, все робить, а ви тільки заважатимете!
Марія — це її двоюрідна сестра, літня, самотня, без дітей. Раніше жила у селі, але її хата згоріла. Теща «великодушно» прихистила її… щоб та прибирала, готувала і прала. Марія стала служницею. А теща й не соромилася:
— Ти в мене живеш, їси за мій рахунок — іди знайди роботу! Не сиди ж без діла!
Мені було шкода Марію. Вона виглядала забитою, втомленою, але все мовчала. А потім — зникла. Через півроку Олена розповіла:
— Уяви, Марія втекла! Знайшла собі чоловіка з помешканням — і поїхала, навіть не попрощалася.
Ми радилися за неї. Добра, лагідна жінка, яка заслуговує поваги, а не вимог і звинувачень. Але тепер теща залишилася сама. Хто тепер за неї митиме посуд і пилососитиме?
І раптом — дзвінок. Вона сама!
— Ну добре, переїжджайте до мене. Квартиру свою здавайте. Та лише умова: Олексій (тобто я) усе робитиме! Прибирати, готувати, прати, гладити. Ну а що? Ви ж безкоштовно у мене житимете!
Коли Олена переказала мені її слова, я просто розсміявся.
— А ти їй сказав, що ніколи? — запитав я.
— Звісно, — кивнула вона. — Вона образилася. Сказала, що найме домробітницю.
Нехай наймає. Ми обидва працюємо, Олена вийшла з декрету, син уже в садочку. У нас є свій дім, своя тиша. Я не стану слугою для жінки, яка все життя тікала від відповідальності, але охоче сиділа на шиї у власної матері.
Минуло кілька днів, і вона знову зателефонувала, наївно запитавши: «Ну що, точно не передумали?»
Ні, не передумали. А я задумався: скоро вона вийде на пенсію. Грошей на домробітницю вже не вистачить. Цікаво, кого вона тоді умовлятиме? Чи, може, нарешті візьме в руки готівку, каструлю, мітлу — і навчиться жити самостійно, як доросла людина?
Поживемо — побачимо.
Таке життя. Іноді важко зрозуміти, чому деякі люди так бояться просто бути добрими.
