**Мій щоденник.**
Мене звуть Оксана. Мені тридцять шість. За плечима — один невдалий шлюб, роки внутрішньої боротьби й важке, часом задушливе почуття провини перед найріднішою людиною — моєю мамою. І тепер, коли доля знову дала мені шанс на щастя, я опинилася перед вибором, що розриває мене на частини.
— Оксанко, я просто не знаю, як бути… — говорила я подрузі Мар’яні по телефону, дивлячись у сизі київські хмари. — Олег — чудовий. Він турботливий, сильний, надійний. З ним я почуваюся жінкою. Він пропонує переїхати до нього, жити разом… Але куди я подіну маму? Ти ж знаєш, яка вона…
Так, Мар’яна знала. Усі мої близькі знали, що мама — не просто «рідна людина». Вона з роками перетворилася на владну й колючу, вимагала уваги, але при цьому була неймовірно вразливою. Коли я познайомила її з Олегом — все пішло шкереберть.
На зустрічі мама відразу почала дивно поводитись. Називала Олега іншими іменами, удавала, що плутається, хоча пам’ять у неї залізна. Потім «випадково» вилила борщ йому на штани. Олег підвівся й вийшов. А мама раптом зіграла напад — я викликала швидку. Лікарі поїхали, а вона спокійно лягла спати. А я сиділа на кухні до світанку й плакала, не розуміючи, за що мені це.
Останньої нашої розмови Олег сказав прямо:
— Оксано, подумай про будинок для літніх. Там про неї подбають, ти зможеш вільно дихати, ми почнемо своє життя.
Я не відповіла. Але всередині мене здригнулася пам’ять, ніби з глибини душі.
Коли мені було 22, я закохалася в колегу Ігоря. Ми жили з мамою удвох у двокімнатній хрущовці. Мама була проти. Категорично. Ми з Ігорем таємно розписалися, і він переїхав до нас.
І почався пекельний вир. Мама кликала мене з однієї кімнати, Ігор — з іншої. Я чув себе розірваною на шматки. Плач став щоденністю. За рік він пішов.
— Ти гарна, Оксано. Але поки поруч твоя мати — щастя тобі не побачити, — сказав він на прощання.
Я залишилася сама. І змирилася. До Олега. До моменту, коли мені знову простягнули руку. А тепер — знову глухий кут.
Ми з Олегом поїхали подивитися один будинок для літніх. Чисто, акуратно, доглянуто. Але атмосфера… Ніби холод віяв від стін. Старі люди сиділи мовчки, дивилися в пустоту. Хтось гуляв алеями, але жодної усмішки. Я не витримала й запитала співробітницю:
— Чому вони такі сумні?
— Бо вони тут самі. Їх покинули. Рідні не їздять, навіть не дзвонять. А вони чекають. Сидять біля вікон, виходять до воріт…
Додому я їхала мовчки. А всередині — біль і розпач. Перед очима стояли картини: як мама вкривала мене ковдрою, коли я хворіла, як мчала з роботи в аптеку, як одна тягнула на собі все моє життя. Так, вона була складною. Так, часом нестерпною. Але вона — моя мама.
Коли ми під’їхали до дому, Олег запитав:
— Ну що, коли почнемо готувати її до переїзду?
Я повернулася до нього й сказала:
— Ніколи. Я не можу її зрадити. Це підлість. Мама віддала мені своє життя. І нехай вона не ідеальна, але я їй вдячна. Якщо ти хочеш бути зі мною — знайди з нею спільну мову. Якщо ні — нам не по дорозі.
Я розвернулася й пішла. Він не подзвонив. Ні наступного дня, ні через тиждень. Гадаю, зробив свій вибір.
А я — свій. Можливо, мені знову не пощастило з чоловіком. Можливо, я знову залишуся сама. Але я не зможу жити, знаючи, що моя мама плаче в чужій кімнаті, тому що я зміняла її на чийсь «комфорт». Це нерівний обмін. Це не про любов. І не про мене.
Може, одного разу я знову закохаюся. Але я знаю точно: моя совість буде чистою. А серце — живим.
