Я в повному шоці: свекруха хоче переїхати до нас, а свою квартиру збирається віддати доньці
Мене звуть Оксана, мені тридцять шість років, я заміжня за Тарасом, і ми разом вже майже десять років. У нас росте дочка Соломія — їй скоро буде шість. Обоє працюємо, докладаємо зусиль і влаштовуємо наше життя, нікого не обтяжуючи. Але, здається, моя терпимість ось-ось лусне.
Від самого початку наш шлюб не супроводжувався підтримкою. Жодної гривні нам ніхто не допоміг. Спочатку ми з Тарасом тіснотилися на орендованій квартирці, платили за житло, працювали майже без вихідних. Мета в нас була одна — зібрати на перший внесок за іпотеку й нарешті мати своє. Відпустка? Яка там відпустка. Ми навіть новий светр собі не дозволяли. Усе лише за необхідністю, усе суворо за списком.
Через три роки такого життя ми нарешті купили двокімнатну квартиру у центрі. Так, у кредит. Так, тягар ще той. Але це було НАШЕ. Ми пишалися собою. Залишилося платити ще кілька років, але вже було легше дихати. Ми були щасливі — просто тому, що жили самі. Ніхто не диктував, коли нам мити підлогу, чим годувати дитину й куди класти шкарпетки. Наш світ був — наш.
А потім настав вечір, який усе змінив. Я повернулася з роботи втомлена, але радісна, адже вдома мене чекали коханий чоловік і донька. Однак разом із ними на кухні сиділа його мати — моя свекруха Надія Михайлівна. Вона виглядала дуже схвильованою, ніби принесла добру звістку. Я помилялася.
— Оксанко, я прийняла рішення, — поважно заявила вона. — Я збираюся переїхати до вас. А свою квартиру віддам Марічці.
Світ перед очима почав темніти.
Марічка — молодша сестра Тараса. Дві дитини, жодного офіційного шлюбу, постійні борги й нескінченні проблеми. Свекруха все життя з неї пилинки здувала. Усе Марічці, усе заради неї. Тарас завжди був на другому плані. А тепер, виходить, і наше життя має стати жертвою.
Я намагалася стриматися.
— Вибачте, Надіє Михайлівно, але в нас лише двокімнатна квартира. Ми тут утрьох ледве поміщаємося. Куди ви збираєтеся тут розміститися?
— Та що ти переймаєшся, донечко! — защебетала вона. — Я заходитиму лише ввечері, поїм і ляжу спати. Весь день на вулиці. З онукою допоможу, у домі приберуся, тобі легше буде. Ну не виганяти ж мені доньку з дітьми на вулицю — у неї ж нічого нема!
А в нас, виходить, є усе? Ми за це «усе» десятиліття себе по краплі збирали, ночами не спали, аби донька жила у тиші й теплі, щоб ми відпочивали у своєму куточку. Я не з тих, хто легко здається, і прямо сказала:
— Вибачте, але я проти. Я не хочу, щоб хтось ліз у нашу домівку. Я тут господиня. Ми самі собі вибудували цей затишок.
Свекруха змінила тон. Зникли «донечки» й «допомога». З’явилися звинувачення, що я егоїстка, що думаю лише про себе. Що от вона, стара жінка, не може кинути свою доньку в біді, а я, бачте, дбаю про власний комфорт.
Тарас… Він сидів мовчки. Мовчки! Ніби це не його мати хоче втрутитися в наш спокій, а сусідка зайшла попросити цукру. Я дивилася на нього й не пізнавала. Він застряг між двома жінками, яких кохає. Тільки одна — дружина, з якою він будує життя, а друга — мати, для якої він завжди лишатиметься хлопчиком з ранцем.
Я намагалася поговорити з ним пізніше, коли залишилися наодинці. Але він лише опустив очі й промовив: «Не знаю, що робити. Не хочу сварки ні з тобою, ні з мамою». А мені легко? А як же я, коли мені прямо кажуть: ти — запасний варіант?
Та все ж мені здається, що вибору не уникнути. Рано чи пізно Тарас матиме сказати, на чиєму він боці. Я втомилася жити так, ніби мене ніхто не питає. Я маю право на дім, де мені спокійно. Де не треба озиратися, що подумає свекруха. Де моя донька не почує, як бабуся за її спиною вирішує, хто у цій родині важливіший.
Я не знаю, до чого це призведе. Але знаю одне — я не віддам свого дому. Я не дозволю зруйнувати те, що ми з Тарасом роками будували. Навіть якщо для цього доведеться боротися з його власною матір’ю.
