Півтора року тому наш єдиний син Олесь одружився. Його дівчину — Соломію — ми прийняли добре. Здавалася милою, спокійною, без конфліктів. Після весілля вони переїхали до нас — у нас з чоловіком велика трикімнатна квартира в самому центрі Львова. Жили тихо: ми працювали, вони теж.
Але через кілька місяців Соломія почала натякати, що хоче окремого житла. Мовляв, треба створити власний простір, бути самостійними і таке інше. Ми не сперечалися. Якраз була вільна однушка, яку ми колись купили спеціально під оренду. Вона приносила стабільний дохід — ці гроші ми відкладали на старость, бо на пенсію розраховувати не варто.
Ми з чоловіком посідали, обговорили і вирішили: нехай живуть там рік, безкоштовно. Умови оголосили одразу — рівно рік, не більше. Вони тоді зраділи, немов виграли у лотерею. Обіцяли, що за рік точно накопичать на перший внесок за іпотеку. Дітей поки не планували, хотіли пожити «для себе».
Ми тішилися, що допомогли. Молоді заїхали, зажили на повну. Одяг — лише брендовий, їжа — у ресторанах, відпустки — одна за одною. Кілька разів натякали, що непогано б трохи заощаджувати, але чули у відповідь: «Ми молоді, хочемо встигнути пожити!»
Рік минув. Ми вже готувалися до того, що вони звільнять квартиру, і ми здамо її знову. Але тут — як грім серед ясного неба: Соломія вагітна. І не на початку — вже другий триместр.
Я подзвонила Олесю, запитала, коли вони планують виїжджати. Відповідь була невиразна: «Мамо, ну ти ж розумієш… Соломія чекає дитину, їй не можна хвилюватися…» А сама Соломія наступного дня прийшла до нас і зі сльозами на очах влаштувала сцену:
— Ви що, виганяєте нас на вулицю з немовлям?! Це ж безсердечно! У вас взагалі совість є?
Я ледве не вибухнула:
— На яку вулицю? У вас є і наша квартира, і батьків Соломії — у них трикімнатна! Чому не живете з ними? Ви дорослі люди. Рік тому ми чітко обговорили: квартира на рік, не більше. Ми втратили за цей час понад триста тисяч гривень — саме ці гроші ми хотіли віддати вам на перший внесок за іпотеку. А ви все протратили на шмотки, кафе та розваги. І ще маєте нахабство звинувачувати нас, що ми погані батьки?
Я поставила ультиматум: ще місяць — і виїжджаєте. Вони кивнули. Минуло два тижні. Жодного руху. Ні оголошень, ні розмов про пошук житла. Лише мовчазна надія в очах: «Може, передумають?»
Ми з чоловіком вже не знаємо, що робити. Вечорами на кухні шукаємо варіанти, але все зводиться до одного: ми самі винні, що не поставили питання жорстко ще тоді, рік тому.
Зараз я відчуваю не злість, а розчарування. У сина — ані слова на захист батьків, лише мовчазна підтримка дружини. Соломія навмисне уникає мене, ніби я — ворог. А ми ж хотіли як найкраще… Дати старт, підтримати, допомогти. А натомість — отримали залежність, образу та звинувачення.
І найгірше — ми з чоловіком вже не впевнені, що зможемо повернути квартиру. Бо за законом — вони там прописані. А за совістю — почуття провини давить сильніше. Чи маємо ми право вимагати їх виїзду зараз, коли Соломія чекає дитину?
Отак доброта обернулася для нас пасткою. І поки ми мовчимо — вони мовчки залишаються. Але я знаю: мовчати довго ми вже не зможемо.
