«Коли ж ти мені набриднеш!» — хотілося вигукнути я на сестру чоловіка. Але я стрималася. А вона натомість — знову прийшла з валізою на вихідні…
Мене звуть Соломія, мені тридцять дев’ять. Я одружена з Тарасом уже дванадцять років. У нас непогана, міцна сім’я, росте син, начебто все добре. Але є одне «але», яке вже багато років отруює мені життя. Це його сестра — Мар’яна.
Мар’яна старша за Тараса на вісім років. Ніколи не була заміжньою, дітей нема. Живе сама у будинку навпроти і… живе, по суті, і у нас. Я не перебільшую. Вона з’являється в нашій хаті, як тінь — тихо, нав’язливо та щодня. Іноді мені здається, що в Мар’яни ключі від нашого під’їзду ростуть прямо зі сумки.
Спочатку я намагалася бути ввічливою, навіть люб’язною. Ну, сестра чоловіка, рідня, як-не-як. Думала — прийде, побалакає, чаю вип’є та піде. Але вона приходила кожного вечора. І по вихідних. І у відпустку. І у гості, коли ми запрошували інших людей. Навіть коли я хворіла — вона приходила.
Мар’яна — людина без гальм. Вона постійно щось коментує: як я готую, як виховую сина, як одягаюся. То я занадто мовчу, то занадто голосно сміюся, то в мене пиріг сухий, то хата «не ідеально прибрана». А головне — вона не просить, вона наказує. І я все це ковтаю. Бо не люблю скандалів. Бо Тарас каже: «Соломіє, ну потерпи, вона ж одна, окрім нас — нікого».
Терпіла я. Але терпіння не безмежне.
Мар’яна працює бухгалтером у приватній фірмі. Повертається з роботи раніше за мене і… іде до нас. Я приходжу — вона вже сидить на дивані, телевізор гуде, кішка сховалася під ліжко. Син у телефоні. А вона — ніби господиня дому. Обід чекає. А ще частіше — мені чекати, коли вона звільнить ванну. Вона вечеряє з нами, потім годинами розповідає свої «пригоди» у податковій, які ніхто не слухає. А потім йде. Іноді — залишається ночувати, бо їй «страшно самій у грози» або «у будинку опалення погано працює».
Коли ми хотіли кудись поїхати — Мар’яна їхала з нами. І не важливо, що я мріяла провести вихідні з чоловіком. Не важливо, що він обіцяв відвезти мене на Дніпровські плавні на день народження. Мар’яна була там. У нашому номері. Спала на сусідньому ліжку. І все це — за рахунок Тараса. Адже вона заробляє нормально, відкладає гроші, копить, як сама каже, «на чорний день». Мабуть, вважає, що цей чорний день — я.
А мама Тараса — та взагалі вважає, що я невдячна. Мовляв, Мар’яна ж не чужа, вона просто самотня і потребує нас. І я розумію, що у Мар’яни немає ні сім’ї, ні дітей. Але чому я маю платити своїм комфортом?
Одного разу я відверто сказала Тарасу:
— Мені набридло. Вона порушує наші межі. Вона всюди. Це нестерпно!
Він лише знизав плечима:
— Ну а що я можу зробити? Це ж моя сестра…
Недавно стався пік. Ми з чоловіком пішли до театру — удвох. Я випросила цей вечір. Домовилася з подругою посидіти з сином. Щойно сіли у крісла — дзвінок. Мар’яна.
— А ви де? Чому мене не запросили? Ви що, вирішили мене викреслити? — кричала вона у трубку.
А через два дні — знову прийшла. Із сумкою. Із нічною сорочкою. Із улюбленим серіалом. Сказала: «Вихідні у мене вільні, вирішила, що проведу їх із вами».
Я стояла на кухні, тримаючись за край столу. Я ледь не закричала. Але промовчала. А всередині щось тріснуло.
Я не знаю, як сказати Тарасу, що більше так не можу. Що мені потрібен будинок без третьої дорослої людини. Без нескінченних порад. Без скандалів. Без Мар’яни.
І я боюся, що якщо нічого не зміниться — мені одного разу доведеться піти. Щоб знову дихати на повні груди. Бо навіть кохання не витримує, коли між тобою та чоловіком — ще одне життя. Надто голосне. Надто нав’язливе. Надто чуже.
