Мене звуть Оксана, і я вже шість років заміжня. Мій чоловік Тарас — чоловік добрий, працьовитий, золоті руки та велике серце. І все було б чудово, якби це золото не роздавалося шматочками всій родичі, крім власної сім’ї.
У Тараса родини — як у ярмарку: мама, брат, дві тітки, двоюрідні сестри й навіть далекі кузени — у кожного знайдеться проблема, яку чомусь може вирішити лише мій чоловік. Причому не через тиждень, не у вихідні, а терміново. Вночі. У день, коли в нас річниця чи син з температурою.
Перед весіллям я знала, що він близький із родичами, але справжній масштаб його «родинної відданості» відкрився мені тільки після переїзду до його рідного міста — Чернівці. Нам дісталася від бабусі квартира — невелика, але своя. Родичі обіцяли Тарасові допомогти з роботою, і я, не роздумуючи, за! За кілька місяців ми одружилися.
Спочатку я списувала його постійні «допоможи там, відвези сюди» на клопоти з весіллям та облаштуванням. Але потім стало тільки гірше. Тарас міг півдня копати город у мами, потім їхати за 20 кілометрів братові на дах лагодити, а вночі — ще й дядька до аптеки везти. Вранці він падав без сил, бурчав, що втомився, а я намагалася його трохи приголубити — сніданок у ліжко, тиша, затишок. Але варто тільки відпочити — знову дзвінок. Знову побіг.
Я мовчала. Терпіла. Сподівалася, що це пройде. Що він зрозуміє: тепер у нього сім’я, я, дім, де теж повно справ. Та ні. Вся енергія — туди. А я сама крутилася з прибиранням, ремонтом, меблями, побутовими клопотами. Шпалери лепила сама. Шафи переставляла сама. Посудомийку підключав майстер, якого я викликала. Бо в Тараса не було часу.
Я не влаштовувала істерик. Говорила спокійно. Нагадувала, що я його дружина, а не сусідка зі спільної кухні. Він кивав, цілував руки, благав зрозуміти й мало що не плакав — мовляв, не може він родичам відмовити.
Коли я завагітніла, здавалося — ось тепер усе зміниться. Я стала для нього важливою. Піклувався, носив сумки, готував, возив до лікаря. Ми стали ближчими. Але через місяць — знову по колу. Щойно минув токсикоз — знову тітка, знову брат, знову у мами кран підтікає, і лише Тарас урятує.
«Зараз я їм допомагаю, — виправдовувався він. — А коли нам знадобиться — вони нам допоможуть».
Та за всі ці роки ніхто з них нам не допоміг. Син народився — перший місяць Тарас намагався. Потім знову зник. Я прокидалася сама, засинала сама. Гуляла з коляскою сама. Він — будівництво у дядька, магазин для тітки, у сестри, якій треба шафу переставити. Йому дзвонили будь-коли, і він їхав. У нас зламалася пралька — родич-майстер «не знайшов часу», довелося шукати іншого.
І знаєте, що найгірше? Коли збирається вся їхня родина, Тараса хвалять: який молодець! золоті руки! всіх виручає! А я сиджу поруч і натягнуто посміхаюся. Бо розумію: вони бачать героя, а я живу з чоловіком, у якого на мене немає ні часу, ні сил.
Я намагалася говорити. Він тільки махав рукою:
«У тебе все є. ЧеЯ просто хочу, щоб він нарешті побачив, що його справжня родина — це ми з сином.
