— Ти мені ніхто! — вигукнула Марічка, грюкнувши дверима так, що задзвеніли шмальки в комоді. У хаті запанувала мертва тиша. Оля сіла на край стільця, стиснувши в руках глиняну чашку, де давно холонув чай.
— Мамо, що сталося? — зазирнула в кухню молодша Даринка.
Оля лише похитала головою. На очах сяяли сльози.
— Знову Марічка лається?
— Класна дзвонила… — прошепотіла жінка. — Та нічого, це дрібниці…
Даринка підійшла ближче й обняла матір за спину:
— Мамочко, ну не сумуй. Усе налагодиться. — Попри те, що Даринці було лише дванадцять, у ній давно жила дивна дорослість. Здавалося, вона мудріша за свою чотирнадцятирічну зведену сестру.
За годину з роботи повернувся Микола. У хаті запахло вечерею. Усі, окрім Марічки, посідали за стіл.
— А де вона? — запитав він, глянувши на порожній стілець.
— Ображена, — відповіла Даринка, акуратно помішуючи борщ.
Микола подивився на дружину. Та провинувато відвела погляд.
— Класна подзвонила. У Марічки — крізь лаву в усіх предметах. Я спробувала поговорити… — Оля замовкла, намагаючись стримати сльози.
Микола встав і пішов до кімнати доньки. Постукав.
— Не заходь! — почулося зсередини.
— Я один. Можна?
Двері відчинилися трохи, і Марічка, переконавшись, що нікого більше немає, неохоче впустила батька.
— Що тут за халепа? — він подивився на розкидані речі й пусту пачку від локшини.
— Оля знову… — почала було дівчина, але батько перебив:
— Я сам телефонував до Ольги Михайлівни. Ти й справді провалюєш усі предмети. Що відбувається, Марічко?
Та мовчала. Почала запихати підручники у рюкзак.
— Я не вимагаю, щоб ти любила Олю, але хоч поважай її. Ти що дня її раниш.
— А вона мене — ні? Ти її з Даринкою в ТРЦ водив, а я сама вдома сиділа!
— Забула, що я тоді покарав тебе за втечу до подруги вночі?
— Звісно! Я погана, а Даринка — свята!
— Годі! — голос Миколи став різким. — Ти занадто заходити!
Він вийшов, не чекаючи відповіді. На кухні Оля сиділа, стискаючи долоні. Слова застряли в горлі. Та, подивившись на чоловіка, нічого не сказала. Лише за кілька хвилин промовила:
— Я більше не знаю, що робити. Марічка відштовхує мене, ревнує тебе. Я старалася, чесно… але так і не змогла стати їй рідною.
— Я знаю, кохана, — Микола обійняв дружину. — Але що ж робити?
— Нам треба роз’їхатися. На час, — ледве вимовила Оля.
— Що? — він відсахнувся. — Ти серйозно?
— Може, якщо вона відчує, що ти поряд і лише з нею, щось у ній зміниться…
Марічка чула кожне слово, заховавшись за дверима. У грудях спалахнула надія. «Тато знову житиме зі мною».
Вранці Микола повідомив доньку, що вони переїжджають у стару квартиру. Даринка розплакалася. Увірвалася до кімнати Марічки й закричала:
— Ти ненавидиш мою маму й забираєш у мене тата! — і вибігла, грюкнувши дверима.
Марічка не очікувала, що все так обернеться. Вона тішилася, доки не зрозуміла, як важко жити без Олиних рук. Ніхто не готував. Ніхто не допомагав із уроками. Батько був на роботі, а їй доводилося варити макарони й прати шкарпетки. Він став суворим, нетерплячим. Не як Оля, яка лагідно пояснювала, навіть коли вона кричала їй у вічі.
Наближався день народження. Марічка вирішила сама спекти торт. Знайшла рецепт, замісила тісто… але не встигла. Бісквіт підгорів. Коли батько повернувся, він побачив доньку, яка ридала над чорним коржем.
— Тату… давай знову до дому, — прошепотіла вона, втулившись у його плече. — Пробач мені. Я люблю тебе… і Олю… і Даринку…
— Я теж тебе люблю, доню. Але повернутися — не так легко. Ми ми їх образили. Треба спитати, чи вони готові нас прийняти.
Марічка мовчала. Їй було соромно. Дуже соромно.
— Ти маєш зрозуміти, — сказав Микола, — Оля тобі може й не мати, але вона заслуговує на повагу. І ще — ти маєш вибачитися.
Усю ніч Марічка не могла заснути. Вперше за довгий час вона не злилася. Вона просто відчувала сором і біль. Вранці вона сама попросила тата відвезти її до Олі й Даринки.
Вона вибачилася. Щиро. Із сльозами. Перед Олею. Перед Даринкою. А за кілька днів уперше в житті прошепотіла: “Мамо… пробач мені”.
І ніхто не знав, хто з них у той момент ридав більше.
Іноді, щоб зрозуміти цінність людини, треба спочатку її втратити.
