У маленькому містечку на березі Дніпра, де вітер несе запах свіжої води, Оксана та Борис були разом вже шість довгих років. Але Борис не поспішав запросити кохану під вінець. Він жив у затишній хаті з батьками, а Оксана знімала невелику квартирку в центрі. Йому було зручно: зустрічі за його графіком, вечори в її теплій компанії, а потім — повернення додому, де все знайоме й просто.
Оксана ж мріяла про весілля та свій затишний куточок, де вони з Борисом могли б почати нове життя. Вона розуміла, що купівля життя — її відповідальність, і наполегливо збирала на перший внесок за іпотеку. Але серце боліло: чому Борис, попри всі її натяки, мовчить про майбутнє? Вона вірила, що він любить її щиро, але ця невизначеність день у день все більше гризла її душу. Оксана вирішила: час розставити всі крапки над «і».
— Я не готовий до шлюбу, мені треба час, щоб все обдумати, — пробурмотів Борис, уникаючи її погляду, і почав квапно збиратися додому.
Оксана відчула, що земля тікає з-під ніг. Щоки палали від сорому, а серце розривалося від болю. Як вона могла бути такою сліпою? Адже все було ясно: він не планував пов’язувати з нею своє життя. Але надія, ця підступна супутниця, змушувала її вірити в диво до останнього.
Тиждень пройшов у важкій мовчанці. Борис зник: не телефонував, не відповідав на її дзвінки. Оксана, переживши бурю емоцій — від люті до розпачу, — вирішила, що годі ридати. Вона зосередилася на своїй мрії — власній квартирі. До того часу вона вже назбирала достатньо на перший внесок, і ця мета стала її рятувальним кругом, що відводив думки від зради.
Через три місяці Оксана стала господаркою затишної квартирки на околиці міста. Пошуки житла, оформлення документів та клопоти з іпотекою витіснили з її серця образ Бориса. Вона нарешті відчула себе вільною.
Першого ж вечора в новому домі Оксана пішла до місцевого магазину за продуктами. На вузькій вуличці до неї прив’язався крихітний кошеня. Його великі очі, сповнені голоду й страху, дивилися прямо в душу. Оксана завмерла. Вона ніколи не планувала заводити тварин, але ця малеча, тремтяча й беззахисна, нагадувала її власне недавнє минуле — самотнє й збите з пантелику.
— Забери його, доню, бо місцеві собаки загризуть, — почувся голос літньої жінки, яка проходила повз. — Тут їх повно, цих безпритульних.
Слова жінки влучили в саме серце. Оксана, не роздумуючи, підхопила кошеня. Тепер вона була господаркою свого життя й могла приймати будь-які рішення. Так у її домі з’явилася Цатка — маленький клубочок тепла, що дивився на неї з безмежною відданістю та потребував її турботи.
Минуло півроку. Життя Оксани налагоджувалося, і раптом, наче грім серед ясного неба, з’явився Борис. Він прийшов із квітами й словами про те, що готовий почати все спочатку. Оксана, пам’ятаючи минулий біль, усе ж вирішила дати йому шанс. Він частіше почав говорити про спільне життя, і в її серці знову спалахувала іскорка надії.
І ось настав день, якого вона так чекала. Борис, ставши на одне коліно, зробив їй пропозицію. Оксана була в ейфорії від щастя, сльози застилали очі. Але його наступні слова розбили її мрії вщент:
— Тільки Цатку з хати прибери. У мене з дитинства алергія, та й взагалі я котів на дух не терплю.
Оксана завмерла. Світ навколо неї розсипався. Вона пережила стільки болю, стільки розчарувань, і ось, коли щастя здавалося таким близьким, він ставить їй ультиматум.
— Якщо не хочеш викидати, можна комусь віддати чи…
