**Названа мама і справжнє кохання: історія, яку не забудеш**
Оля приїхала до села пізньої ночі. Щойно відчинила калітку, побачила матір, яка сиділа на ґанку з клубком пряжі в руках.
— Олюню! — скрикнула жінка, важко підводячись. — Чому не попередила, що приїдеш? Зварила б твій улюблений борщик!
Оля пильно подивилася на неї і раптом випалила:
— А ти чому не сказала?
— Що не сказала? — збентежено перепитала мама, не розуміючи, до чого донька веде.
За день до цього Оля готувалася до довгоочікуваної подорожі з друзями. Разом із Дмитром, коханим, вони вже склали рюкзаки. Але дзвінок молодшої сестри Даринки змінив усе: у мами підозра на важку хворобу. Оля, не вагаючись, скасувала відпустку, замовила квитки і вилетіла додому.
— Мені з тобою поїхати? — турботно запитав Дмитро.
— Ні, не треба. Відпочивай. Просто пиши, як зможеш. І… я буду сумувати, — тихо відповіла вона.
Оля була сильною, стриманою. Вона вже знала, що таке зрада та нещасливий шлюб — не з чужих слів. Тому і не поспішала розповідати батькам про Дмитра. Хотіла бути впевненою, що це назавжди.
Дорога додому була тяжкою. Дві пересадки, довгі години очікування, і головне — важке передчуття. За останні роки Оля бувала в селі лише кілька разів. Улюблена робота забрала її далеко від рідного дому, і щоразу повертатися ставало все складніше.
Мати… Вона не була їй рідною. Мачуха. Але Оля й Даринка завжди називали її мамою. Бо вона стала не просто жінкою, яка з’явилася в їхньому житті — вона врятувала родину.
Колись їхня справжня мати покинула сім’ю — зрада, гуляння, байдужість. Батько, спробувавши врятувати шлюб, повернувся з заробітків і забрав доньок додому. Сам виховував, як міг. Але було важко. Господарство, дві дівчинки, школа, побут — усе впало на його плечі.
А потім з’явилася Людмила. Мати трьох дітей, вчителька, що опинилася у нещасливому шлюбі. Одного вечора її молодший син прибіг до сусідів із сльозами: “Тато свариться з мамою”. Батько Олі втрутився. А за кілька днів Людмила переїхала до них.
— А якщо я одружуся на тіті Люсі? — запитав він у доньок.
Даринка одразу кивнула: «Круто!» А Оля мовчала. Не хотіла ділити батькову увагу. Але все змінилося, коли Оля важко захворіла. Людмила не відходила від її ліжка, ночами сиділа поруч, вдень годувала узваром.
— Ти завжди будеш такою? — прошепотіла тоді Оля.
— Я, може, і не зможу замінити вам маму… Але я ніколи вас не скривджу, — відповіла Людмила.
З того ранку все стало інакше. Оля прийняла її. Не як мачуху, не як чужу. Як свою маму.
Тепер, через роки, вона повернулася знову — із тривогою в серці.
— Чому не сказала, що хворієш? — стримуючи емоції, запитала Оля, дивлячись на посірілу від втоми жінку.
— Завтра скажуть точно… — тихо відповіла та. — Але сьогодні, Олюню, ти вдома. Це ж щастя.
Родина зібралася за столом — ніби на свято. Всі намагалися приховати занепокоєння. Даринка вже закінчила інститут, працює вчителькою. Олексій допомагає батькові на пилорамі. Ярослав готується до юрфаку. Настуня — найменша — мріє стати актрисою.
А Людмила… Утримує кіз, в’яже і жартує, що скоро треба онуків чекати:
— Я вже три комплекти пліточків зв’язала. Готуймося!
Пізно ввечері Оля сіла з мамою на кухні. Обійняла її, провела рукою по долоні.
— Завтра буде краще. Я відчуваю, — сказала вона.
— У вас же робота… Мабуть, онуків не діждуся, — зітхнула Людмила.
— А ось і ні. — Оля дістала телефон і показала фото з Дмитром. — Знайомся. Це Дмитро.
— Гарний який… І турботливий, — пробурмотіла Людмила, читаючи його повідомлення: “Як ти? Може, приїхати?”
Оля усміхнулася. Так, тепер вона точно знала — час розповісти про нього рідним. Він — її людина.
Вранці вони поїхали до лікарні. Результати не підтвердили хворобу. Мама розплакалася від полегшення, а Оля міцно обняла її:
— Не дарма я приїхала. Ще встигнемо пліточки по онуках роздавати!
**Життя показує: справжня родина — це не кров, а любов.**
