У маленькому містечку над Дніпром, де вітер шепоче запахами річкової свіжости, Оксана та Тарас були разом вже шість довгих років. Та Тарас не квапився кликати кохану до вінця. Він жив у затишній хаті з батьками, а Оксана орендувала невелику квартирку в центрі. Йому було зручно: зустрічі за його розкладом, вечори в її теплій компанії, а потім — повернення додому, де все знайоме й просто.
Оксана ж мріяла про весілля та свій затишний куток, де вони з Тарасом могли б почати нове життя. Вона розуміла, що купівля життя — її відповідальність, і наполегливо збирала на перший внесок за іпотеку. Та серце її боліло: чому Тарас, попри всі її натяки, мовчить про майбутнє? Вона вірила, що він кохає її щиро, але ця невизначеність день у день давила на душу. Оксана наважилася: час розставити всі крапки над «і».
— Я не готовий до шлюбу, мені потрібен час, щоб обдумати все, — пробурмотів Тарас, уникаючи її погляду, і поспішно збирався додому.
Оксана відчула, ніби земля під нею розступилася. Щоки палали від сорому, а серце розривалося від болю. Як вона могла бути такою сліпою? Адже все було очевидно — він не хотів пов’язувати з нею своє життя. Але надія, ця зрадлива супутниця, змушувала її вірити в диво до останнього.
Тиждень минув у важкій мовчанці. Тарас зник: не дзвонив, не відповідав на її звінки. Оксана, переживши бурю емоцій — від люті до розпачу, — вирішила, що досить проливати сльози. Вона зосередилася на своїй мрії — власній квартирі. До того часу вона вже накопичила достатньо на перший внесок, і ця мета стала її рятувальним кругом, що відводив думки від зради.
За три місяці Оксана стала господаркою затишної квартирки на околиці міста. Пошуки житла, оформлення документів та клопоти з іпотекою витіснили з її серця образ Тараса. Вона нарешті відчула себе вільною.
Першого ж вечора в новому домі Оксана пішла до місцевого крамниці по продукти. На вузькій вуличці до неї прив’язався крихітний кошеня. Його великі очі, сповнені голоду й страху, дивилися прямо в душу. Оксана завмерла. Вона ніколи не планувала заводити тваринку, але ця дитинка, тремтяча й беззахисна, була наче дзеркало її недавнього минулого — самотнього й розгубленого.
— Забери його, доню, а то місцеві пси загризуть, — почувся голос літньої жінки, що проходила повз. — Їх тут повно, цих безпритульних.
Слова старушки вдарили по самому серцю. Оксана, не вагаючись, підхопила кошеня. Тепер вона була господаркою свого життя й могла приймати будь-які рішення. Так у її домі з’явила Мурко — маленький клубочок тепла, що дивився на неї з безмежною відданістю та потребував її турботи.
Минуло півроку. Життя Оксани налагоджувалося, і раптом, як грім серед ясного неба, з’явився Тарас. Він прийшов із квітами й словами про те, що готовий почати все спочатку. Оксана, пам’ятаючи минулий біль, все ж вирішила дати йому шанс. Він став частіше говорити про спільне життя, і в її серці знову засвітилася іскорка надії.
І ось настав день, якого вона так чекала. Тарас, стоячи на коліні, зробив їй пропозицію. Оксана була в ейфорії, сльози щастя застилали очі. Але його наступні слова розбили її мрії вщент:
— Тільки Мурко з хати позбувайся. У мене з дитинства алергія, та й взагалі я котів терпіти не можу.
Оксана завмерла. Світ навколо розсипався. Вона пережила стільки болю, стільки розчарувань, і ось, коли щастя здавалося таким близьким, він ставив їй ультиматум.
— Якщо не хочеш викидати, можна віддати її комусь або… усыпити, — продовжив Тарас, сприймаючи її мовчання за вагання.
— Ти при своєму розумі? — голос Оксани тремтів від люті. — Вона жива! Вона моя семОксана вигнала Тараса за двері, і в цю мить вона відчула, як важливіше за будь-яку людську прихильність є безмовна любов тієї, що сиділа у неї на колінах і тихо муркотіла.
