Мене звати Оксана, і я живу у невеликому містечку на Поділлі, де зелені пагорби йдуть поруч із теплими родинними звичаями. З дитинства я мріяла про велику родину, про будинок, наповнений дитячим сміхом, та про чоловіка, який стане моєю опорою. Та життя розпорядилося інакше, і тепер моє серце розривається між любов’ю до чоловіка та обов’язком перед найдорожчими людьми.
Мій перший шлюб був сповнений надій, але розпався через вісім років. Ми з чоловіком так і не змогли стати батьками, і цей біль став прірвою між нами. Розлучення залишило в душі порожнечу, і я вже не вірила, що знайду щастя. Та доля подарувала мені зустріч із Дмитром — чоловіком, який повернув мені віру в любов.
Дмитро пережив трагедію: його дружина померла, залишивши його самого з двома дітьми. Я полюбила його за силу, за турботу про сина й доньку, за те, як він тримався попри горе. Коли ми одружилися, я переїхала до його просторих хат на околиці, а моя квартира у місті залишилася мамі та бабусі. Там вони й живуть — мої найдорожчі люди, яких я не можу зрадити.
Моїй бабусі, Ганні Степанівні, 85 років, а мамі, Марії, 64. Вони ще повні сили: самі прибирають, готують, ходять за продуктами. Мама навіть підробляє в інтернети, редагує тексти, щоб не сидіти без діла. Я стараюся навідувати їх якнайчастіше, привозити їжу, допомагати по господарству. Але в глибині душі в мене є мрія, яка не дає мені спокою: я хочу, щоб мама й бабуся жили з нами, під одним дахом, як справжня родина.
Та Дмитро категорично проти. Його відмова — ніж у серце. Він вирів у домі, де три покоління родичів жили разом, і для нього це було важким тягарем. Бабусі й дідусі втручалися в його життя, давали поради, контролювали кожен крок. Дмитро заприсягнувся, що ніколи не допустить такого у своєму домі. «Я хочу, щоб у нас було своє життя, Оксанко, — говорить він. — Без чужих голосів і правил». Але як я можу пояснити, що для мене мама й бабуся — не чужі, а частина мого серця?
Я живу в домі Дмитра, і це його територія. Я не можу наполягати, не можу вимагати. Але кожного разу, коли я їду від мами й бабусі, я відчуваю, як щось ламається в мені. Вони поки справляються, але я знаю: прийде день, коли їм знадобиться моя турбота. Бабуся вже ходить з трудом, а мама, хоч і не скаржиться, втомлюється швидше, ніж раніше. Як я зможу залишити їх одних, коли вони потребуватимуть мене?
Я намагалася говорити з Дмитром, але кожна розмова закінчується сваркою. Він не хоче чути про переїзд моїх рідних, а я не можу уявити, що кину їх. Ця думка давить мене вночі, коли я лежу без сну, дивлячись у стелю. Якщо Дмитро не передумає, я опиняюся перед страшним вибором: муж чи родина, яка виростила мене. Розлучення — останнє, чого я хочу. Я люблю Дмитра, люблю його дітей, яких вже вважаю своїми. Але зрадити маму й бабусю? Це вище моїх сил.
Щодня я молюся, щоб Дмитро пом’якшав, щоб він зрозумів, як важливі для мене мої рідні. Але час іде, а його серце залишається закритоЯ все ще вірю, що ми знайдемо компроміс і збережемо нашу сім’ю разом.
