У маленькому приморському містечку, де запах моря змішується з криком чайок, я, Оксана, зустріла свою першу любов ще в шкільні роки. Його звали Тарас, і він тоді був хлопцем моєї подруги. Я навіть не сміла мріяти про нього, а він і не дивився в мою сторону. Наші шляхи розійшлися, і я забула про нього, аж поки доля не звела нас знову у великому місті, де ми обоє навчалися в університеті.
“Оксано, ти все така ж гарна”, — посміхнувся Тарас, коли ми випадково зустрілися в кав’ярні. Його слова змусили моє серце битися швидше.
“А ти все такий жартівник”, — засміялася я, відчуваючи, як між нами пробігла іскра.
“Пам’ятаєш, як я тобі подобався?” — підморгнув він.
“Може, і ти був мені не байдужий”, — зізналася я, але одразу ж змінила тему.
Ми проговорили весь вечір, сміялися, згадували шкільні роки. Тарас провів мене до гуртожитку, і в наступні дні ми ще кілька разів бачилися. А потім він зник, наче розтанув у повітрі. Я закінчила навчання, повернулася в рідне місто, влаштувалася на гарну роботу в місцевій фірмі. Життя текло спокійно, поки я не побачила його знову.
Це був сонячний день на набережній. Тарас, у легкій сорочці, з гітарою через плече, йшов з друзями, святкуючи щось. Його очі засяяли, коли він помітив мене.
“Оксано, яких людей зустрічаю!” — скрикнув він, обіймаючи мене так міцно, що я ледь не задихнулася.
“Що святкуєте зранку?” — здивувалася я.
“Просто живемо в задоволення”, — безтурботно відповів він.
Я пожала плечима й пішла далі, але вже наступного вечора Тарас чекав біля мого під’їзду з букетом квітів. Він не знав номеру квартири й просто стояв, сподіваючись, що я вийду. Його поява застала мене зненацька.
“Налякав!” — засміялася я, беручи квіти.
“Що, такий страшний?” — жартівливо насупився він.
Ми сходили до крамниці, влаштували дома затишний вечір з вином та свічками. Тарас дивився на мене так, наче я була центром його світу.
“Я завжди думав про тебе”, — зізнався він, піднімаючи келих.
“Годі, не починай”, — махнула я рукою, але його слова гріли душу.
“Хіба це не доля нас звела?” — наполягав він.
“Ой, давай без цього”, — посміхнулася я, але глибоко в серці відчувала, що він має рацію.
Ми проговорили до ночі, і я запропонувала йому залишитися — не як коханому, а просто щоб не йти додому в темряві. Вранці я пішла на роботу, залишивши записку й ключі. Іду вулицею — і раптом назустріч йде його мати, Ганна Степанівна. Зі школи не бачила її, а тут, мов на зло, зустрілися.
“Здоровенькі були, Оксано”, — кивнула вона. “Мого бурлаку не бачила?”
“Бачила”, — відповіла я, відчуваючи незручність.
“П’яний був?” — насупилася вона.
“Ні, усе гаразд”, — промимрила я й поспішила піти.
Через рік ми з Тарасом одружилися. До весілля його мати була сама чемність: дякувала, що я “взяла сина в руки”, допомогла йому знайти роботу, відвчила від гулянок. Я думала, що ми станемо справжньою родиною. Але як тільки ми оголосили про весілля, Ганна Степанівна перетворилася на мого найлютішого ворога. Її ставлення до мене змінилося, ніби я вкрала в неї сина.
Тарас теж виявився не таким, яким здавався. Перший рік після весілля був як казка, а потім він розслабився. Почав пити, грубити, а іноді й руку піднімати. А його мати тільки підливала оливи у вогонь.
“Б’є — значить, любить, що скиглиш?” — кидала вона мені з презирством.
Я терпіла, заглушуючи біль. Навіть моя мати переконувала не руйнувати шлюб, і я мовчала, соромлячись розповісти подругам, якого чоловіка обрала. Життя перетворилося на кошмар: я боялася повертатися додому, але йти було нікуди.
Одного разу, йдучи вулицею, я почула знайомий голос:
“Оксано!” — це був Юрко, мій давній знайомий, колишній сусід.
“Привіт”, — ледве посміхнулася я, відчуваючи, як сльози набігають на очі.
“Ти якась не своя”, — помітив він, підходячи ближче.
“Усе гаразд”, — соМи разом із Юрком знайшли справжнє щастя, а труднощі минулого лише навчили мене цінувати себе та своє право на любов без насильства.
