У невеликому приморському містечку, де запах моря зливається з криком чайок, я, Олеся, зустріла свою першу любов ще в шкільні роки. Його звали Максим, і тоді він був хлопцем моєї подруги. Я навіть не сміла мріяти про нього, та й він не дивився в мій бік. Наші шляхи розійшлися, і я забула про нього, аж поки доля знову нас не звела. Це сталося у великому місті, де ми обоє навчалися в університеті.
— Олесю, ти все така ж гарна, — посміхнувся Максим, коли ми несподівано зустрілися в кав’ярні. Його слова змусили моє серце калатати швидше.
— А ти все такий же балакун, — засміялася я, відчуваючи, як між нами проскочила іскра.
— Пам’ятаєш, як я тобі подобався? — підморгнув він.
— Може, і ти був мені не байдужий, — зізналася я, але тут же перевела розмову на іншу тему.
Ми проговорили весь вечер, сміялися, згадували шкільні часи. Максим провів мене до гуртожитку, і наступні дні ми ще кілька разів бачилися. А потім він зник, ніби розтанув у повітрі. Я закінчила навчання, повернулася до рідного міста, влаштувалася на гарну роботу. Життя текла спокійно, аж поки я знову не побачила його.
Це було сонячним днем на набережній. Максим, у легкій сорочці, з гітарою через плече, йшов з друзями, явно святкуючи щось. Його очі спалахнули, коли він помітив мене.
— Олесю, яких людей! — скрикнув він, обіймаючи мене так міцно, що я ледь не задихнулася.
— Що це за свято зранку? — здивувалася я.
— Просто живемо на повну, — безтурботно відповів він.
Я знизала плечима і пішла далі, але наступного вечора Максим з’явився біля мого під’їзду з букетом квітів. Він не знав номеру квартири і просто чекав, доки я вийду. Його поява застала мене зненацька.
— Налякав! — розсміялася я, приймаючи квіти.
— Що, такий страшний? — жартівливо нахмурився він.
Ми сходили в магазин, влаштували вдома затишний вечір з вином і свічками. Максим дивився на мене так, ніби я була центром його світу.
— Я весь час думав про тебе, — зізнався він, піднімаючи келих.
— Годі, не починай, — відмахнулася я, але його слова гріли душу.
— Хіба це не доля нас зводить? — наполягав він.
— Ой, ну годі вже, — усміхнулася я, але глибоко всередині відчувала, що він мав рацію.
Ми говорили до пізньої ночі, і я запропонувала йому залишитися — не як коханому, а просто щоб не йти додому в темряві. Вранці я пішла на роботу, залишивши записку і ключі. Іду вулицею, як раптом назустріч — його мати, Людмила Іванівна. Зі школи її не бачила, а тут, як на зло, зустрілися.
— Здоровенькі були, Олесю, — кивнула вона. — Мого блукальця не бачила?
— Бачила, — відповіла я, відчуваючи незручність.
— П’яний? — насупилася вона.
— Ні, усе нормально, — пробурмотіла я і поспішила піти.
Через рік ми з Максимом одружилися. До весілля його мати була сама чемність: дякувала, що я «взяла її сина в руки», допомогла йому знайти роботу, відлучила від гулянок. Я думала, що ми станемо справжньою родиною. Але лиш тільки ми оголосили про весілля, Людмила Іванівна перетворилася на мого найлютішого ворога. Її ставлення до мене змінилося, наче я вкрала її сина.
Максим теж виявився не тим, ким здавався. Перший рік після весілля був як казка, а потім він розгубився. Почав пити, грубити, а іноді й руку піднімати. А його мати лише підливала оливи у вогонь.
— Б’є — значить, любить, чого ти скиглиш? — кидала вона з презирством.
Я терпіла, заглушуючи біль. Навіть моя мати переконувала не руйнувати шлюб, і я мовчала, соромлячись зізнатися подругам, якого чоловіка обрала. Життя перетворилося на кошмар: я боялася повертатися додому, але йти було нікуди.
Одного разу, йдучи вулицею, я почула знайомий голос:
— Олесю! — це був Андрій, мій старий знайомий, колись сусід.
— Привіт, — ледве посміхнулася я, відчуваючи, як сльози підступають до очей.
— Ти ніби не своя, — помітив він, підходя ближче.
— Усе гаразд, — збрехала я.
— Пішли, поговоримо, — запропонував він, показуючи на свою машину.
Я погодилася — усе краще, ніж повертатися додому. Андрій дістав пляшку вина, фруктів, і ми поїхали до моря. Сидячи на березі, я ковтнула вина, і раптом мене прорвало. Я розказала йому все: про Максима, про його матір, про свій біль. Андрій слухав мовчки, а потім ніжно забрав пасмо волосся з мого обличчя й обійняв.
— З тобою так спокійно, — зітхнула я.
— Я хочу бути з тобою, Олесю, — раптом сказав він. — Завжди цього хотів, але ти була то з Максимом, то заміж виходила.
Він поцілував мене, і я не зупинила його. У ту мить я зрозумілаВін поцілував мене, і я не зупинила його, бо вперше за довгі роки відчула, що заслуговую на щастя.
