Тепер мені сімдесят. Я сама, як та сосна в полі. Для своєї доньки я — тягар. Вона заміжня вже двадцять років і намагається навіть не згадувати про мене.
— Донечко, приїдь, будь ласка, вечором. Я вже зовсім не справляюся сама…
— Мамо, у мене роботи – вдосталь! Скільки можна слухати твої нарікання?! Гаразд, приїду…
Я розплакалася – не від злості, а від болю. Стільки років я віддала єдиній доньці, жила тільки для неї, сама її виростила… І ось така «подяка». Мабуть, я її занадто розпестила.
Коли Соломії було одинадцять, я нарешті дозволила собі щастя – почала зустрічатися з чоловіком. Донька влаштувала такий галас, що мені довелося, обливаючись слізьми, розлучитися з тим, кого справді кохала. А вона лише задоволено посміхнулася.
Тепер мені сімдесят. І я – самотня, як той камінь у степу. Ні підтримки, ні уваги – ані тілом, ані душею, а тим більше грішми. Моя донька двадцять років у шлюбі. Живе своїм життям. Для неї простіше забути, що я існую.
У мене троє онуків. Але я їх майже не бачу. Чому – не знаю. Може, тому що їхня мати не вважає за потрібне тримати зі мною зв’язок.
Того дня мені було особливо погано. Я подзвонила Соломії:
— Мені призначили курс уколів. Ти ж медсестра, може, зробиш?..
— Ти що, хочеш, щоб я кожен день до тебе їздила?! Це жарт такий?!
— Соломіє, я не дійду до поліклініки. Сніг, ожеледь – я ж на тротуарі впаду…
— Та в тебе є гроші, щоб мені заплатити? Я безкоштовно скакати не збираюся!
— Немає… Грошей немає…
— Ну й усе тоді, мамо! Шукай собі когось іншого!
Я мовчки поклала слухавку. Вранці вийшла за дві години до прийому, щоб доповзти до поліклініки. Ішла вздовж дороги, чіпляючись за паркани й стіни, ридала. Не від фізичного болю – від розпачу.
Біля входу до поліклініки до мене підійшла жінка:
— Проходьте без черги. Що ви так плачете? Щось болить?
— Ні, — відповіла я. — Це зовсім не від болю…
Вона не пішла. Ми заговорили. Вперше за багато років я розповіла комусь усе. Бо більше нікому.
Її звали Ганна. Виявилося, вона живе у сусідньому будинку. Після поліклініки вона наполігла, щоб я зайшла до неї на чай. З того дня ми почали спілкуватися. Не часто, але щиро.
У день мого сімдесятиріччя Ганна прийшла до мене з тортТой ночі, коли за вікном падав м’який сніг, а в кімнаті пахло медом і корицею, я вперше за довгі роки відчула, що ще можу бути щасливою.
