Чим більше живу, тим більше переконуюсь: ніякі родинні зв’язки не гарантують любові чи поваги. Ось і в нашій родині сталася історія, від якої досі мороз по шкірі — як онук ледь не викинув власну бабусю з її ж квартири. Та вона виявилася мудрішою за всіх і зробила так, що тепер одні риють собі яму, а інші захоплюються її волею.
Нашу бабусю звуть Ганна Степанівна. Їй сімдесят п’ять, а вона — саме життєлюбство. За плечима — довга робота, виховання дітей, допомога родичам. Після смерті чоловіка вона залишилася сама у великій трикімнатній квартирі в самому центрі Харкова. І ось на це житло положив око її рідний онук — Андрій, брат мого чоловіка.
Андрій з дружиною та трьома дітьми давно тіснилися у двокімнатній квартирі тещі. Тісно, галасливо, сварки через день. Купувати своє — не хотіли: «навіщо кредит, коли є бабуся з квартирою?». Та й нащо чекати? «Скоро стара піде у вічність, і все наше». Словами цього не казали, але це читалося у кожному погляді Андрія та його дружини Оксани.
Але в Ганни Степанівни були інші плани. Вона не скаржилася, жила на повну — і на вистави ходила, і по подорожах, навіть на побачення, що особливо бісило Андрія. Він не розумів: «Як так? Треба б уже сидіти біля телевізора та чекати кінця, а вона все літає». Чекати стало нудно. Тоді Андрій вирішив прискорити події — запропонував бабусі «по-доброму» переписати квартиру на нього, а самоїй переїхати до будинку для літніх. Аргументи були «переконливими»: «там і догляд, і лікарі, а тут ти нам лише заважаєш».
Бабуся, почувши це, мовчки пішла у спальню і зачинилася. А вже через день була у нас — у мене та мого чоловіка. Ми давно знали про плани Андрія, тому ще раніше пропонували бабусі переїхати до нас, а її квартиру здавати та збирати на мрію — подорож до Іспанії. Ганна Степанівна вагалася, але після слів онука — одразу вирішила.
Ми допомогли їй здати квартиру — орендатори трапилися порядні. Бабуся почала збирати гроші. І тут Андрій вибухнув: дзвонив, влаштовував скандали, звинувачував мого чоловіка в «зомбуванні» бабусі та вимагав… гроші від оренди. Його дружина Оксана почала часто приходити до нас, спершу з дітьми, потім одна. Гуторила, питала про «здоров’я рідної бабусі». Та суть була ясна — чекали, що вона ось-ось помре, і квартира перейде до них.
Але життя розпорядилося інакше.
Ганна Степанівна полетіла до Іспанії. Очі їй світилися від щастя, коли вона надсилала нам фото з Барселони, де вона гуляла серед апельсинових садів. А коли повернулася — не зупинилася. Сказала: «Хочу ще». Ми з чоловіком запропонували продати її квартиру, купити невелику однушку на околиці, а решту грошей витратити на подорожі.
Вона продала свою «трішку» та купила затишну однушку у новому районі. А на решту коштів поїхала до Австрії — побувала у Відні, Зальцбурзі, а в Інсбруку… зустріла чоловіка. Австрійця, удівця, пенсіонера. Вони познайомилися на екскурсії, а через місяць… одружилися. Так, звучить як казка, але ми з чоловіком навіть літали на весілля. Маленька церемонія в Альпах, вино, квіти, щирі посмішки. Було так тепло на душі.
А Андрій? Він знову огризнувся. Знову вимагав від бабусі… тепер вже її нову квартиру. Мовляв, «роз у тебе тепер чоловік у Європі, віддай нам однушку». «У нас троє дітей, а жити ніде!» — ридав у трубку. Досі не розумію, як вони туди всіх планували вмістити.
Бабуся лише посміхнулася: «Якщо хочете, приїжджайте у гості — у нас з Гансом гарний балкон».
Тепер ми з бабусею часто спілкуємося. Вона щаслива. Каже, що вперше у житті живе для себе. Вона нічого не вимагає, але ми завжди поруч. І знаєте, що найгірше в цій історії? Не те, що Андрій із дружиною чекали її смерті. А те, що вони так і не побачили в ній людини. Тільки квадратні метри.
Тож мораль проста: не будинок прикрашає людину, а доброта та щирість. І якщо ставиш майно вище за родину — не дивуйся, що в результаті залишишся з нічим.
