Тепер мені сімдесят. Я сама, як та голка в стозі сіна. Для своєї доньки я — лише зайвий клопіт. Вона одружена вже двадцять років і намагається просто не згадувати про мене.
— Донечко, приїдь, будь ласка, увечері. Я вже зовсім не справляюсь сама…
— Мамо, у мене робота аж по вуха! Скільки можна слухати твої нарікання?! Гаразд, приїду…
Я розплакалася — не через злість, а через біль. Стільки років я віддала своїй єдиній доньці, жила для неї, ростила її сама… І от така «подяка». Мабуть, я її занадто розпестила.
Коли Олені було одинадцять, я вперше за довгі роки дозволила собі щастя — почала зустрічатися з чоловіком. Донька влаштувала такий скандал, що я, заливаючись сльозами, розлучилася з тим, кого справді кохала. А вона лише задоволено посміхнулась.
Тепер мені сімдесят. І я сама, як той палець. Ні підтримки, ні турботи — ні фізичної, ні моральної, а вже тим більше фінансової. Моя донька двадцять років як заміжня. Живе своїм життям. Їй зручніше просто забути, що я існую.
У мене троє онуків. Але я їх майже не бачу. Чому? Не знаю. Може, тому що їхня мати не вважає за потрібне тримати зі мною зв’язок.
Того дня мені було особливо погано. Я подзвонила Олені:
— Мені призначили курс уколів. Ти ж медична сестра, можеш, зробиш?..
— Ти що, хочеш, щоб я кожного дня до тебе їздила?! Це жарт?!
— Оленко, я не дійду до поліклініки. Сніг, ожеледь — впаду…
— То в тебе є гроші, щоб мені заплатити? Я дарма кататися не збираюся!
— Немає… Грошей немає…
— Ну от і все, мамо! Шукай когось іншого!
Я мовчки поклала трубку. Вранці вийшла з дому за дві години до запису, щоб дійти до поліклініки. Ішла вздовж дороги, чіпляючись за паркани, плакала. Не від болю, а від розпачу.
Біля входу до поліклініки до мене підійшла жінка:
— Проходьте без черги. Ви чого плачете? Щось болить?
— Ні, — відповіла я. — Це зовсім не від болю…
Вона не пішла. Ми заговорили. Вперше за багато років я розповіла комусь усе. Просто тому що було більше нікому.
Звали її Наталя. Виявилося, що вона живе у сусідньому будинку. Після прийому вона наполігла, щоб я зайшла до неї на чай. З того дня ми почали спілкуватися. Не часто, але щиро.
У мій сімдесятий день народження Наталя прийшла до мене з тортиком і свічками. Олена навіть не подзвонила. А Наталя сказала:
— Ви так схожі на мою маму… Мені з вами тепло, розумієте?
Вона почала приходити частіше. Допомагала по господарству, приносила продукти, супроводжувала до лікаря. Іноді я заходила до неї — ми пили чай, розмовляли, святкували дрібні свята разом. Навіть якось з’їздили на відпочинок. Вперше за багато років я знову відчула себе живою.
Я довго думала, але врешті вирішила: свою двокімнатну квартиру я перепишу на Наталю. Вона заперечувала, казала, що їй нічого не треба. Але я бачила — вона піклується про мене не через вигоду. Просто по-людськи. Тому що я стала для неї рідною.
Потім я переїхала до Наталі — жити одній було вже важко. Квартиру продали, щоб у Олени навіть думки не виникло судитися.
Про доньку я не чула більше року. А потім, наче грім серед ясного неба — дзвінок у двері. На порозі стояла Олена. Без «привіт» чи «як справи» вона закричала:
— Як ти могла?! Як могла відписати квартиру на якусь чужу?! Ти мені все життя зіпсувала, а тепер ще й зі спадщиною обідрала?!
Вона кричала, звинувачувала, бажала мені смерті. А потім чоловік Наталі просто підійшов до дверей і сказав:
— Ідіть. І більше не приходите.
З того дня ми більше не бачилися.
Знаєте, що найстрашніше? Не те, що рідна донька відмовилася від мене. А те, що мені вже не боляче. Бо чужа жінка стала ріднішою за кров. Бо є люди, які піклуються не тому, що зобов’язані, а тому, що хочуть.
І нехай судять. Нехай шепочуться за спиною. Але вперше за багато років я відчуваю, що я потрібна. Не як тягар. А просто як людина.
