Усе своє життя я була просто служанкою для власних дітей. Лише після 48 років я вперше зрозуміла, що означає справді жити.
До 48 років я й уяви не мала, що життя може бути іншим. Що можна не проводити дні біля плити, не повзати з ганчіркою по підлозі й не чекати схвалення від чоловіка за те, що все вимите до блиску. Я щиро вірила, що живу правильно. Що моя доля — терпіти, бути зручною та безкінечно жертвувати собою. А як інакше? Саме так навчали мою матір, і бабусю, і тепер — мене.
Мене звуть Оксана. Я з невеликого села на Чернігівщині. Вийшла заміж у 19 — куди діватися, якщо кожна друга дівчина у нас після школи йшла не до інституту, а до ЗАГСу. Вийшла за Тараса — начебто непоганий хлопець, роботящий, без шкідливих звичок. Швидко народили двох дітей — хлопчика й дівчинку. І тоді я остаточно перестала існувати як жінка, як особистість. Я стала тінню. Слугою. Кимось, хто має обов’язки, але ніхто їй нічого не винен.
Тарас швидко мною наситився. «Народила — молодець, тепер готуй та мовчи». Він не бив, але любив випити з друзями. Повертався пізно, злився через галас від дітей, кидав на мене важкі погляди та тарілки, якщо обід не сподобався. Працював, так. Але повертався додому, як у готель — поїсти, поспати, знову піти. Все господарство — на мені. Все виховання — на мені. Усі хвороби, покупки, ремонти — на мені.
Коли йому виповнилося сорок два, серце не витримало. Він помер просто за столом у знайомих. Чи плакала я? Так, від страху, від невизначеності, від того, що лишилася сама. Але не від горя. Моє горе було іншим — життя, якого у мене ніколи не було.
Після його смерті я ще кілька років намагалася почати нові стосунки. Але попадалися ті самі — з такими самими замашками, з тією самою вимогливістю. Ніби в жінки немає душі, лише обов’язки. Я закинула ці спроби.
Діти виросли, поїхали вчитися. Спілкувалися, але не більше. І тоді у моєму житті знову з’явилася Марічка — стара подруга, яка, на відміну від мене, встигла побачити світ. Вона мені сказала:
— Послухай, Оксанко, тобі не здається, що ти навіть ще не жила?
Я тоді усміхнулася — а як же, діти, чоловік, город… Хіба це не життя? Але Марічка наполягла: поїдемо за кордон, на заробітки. Діти дорослі, нічим не зв’язані, а ти хоча б раз подихаєш іншим повітрям. Я довго вагалася. Та погодилася. Ми зібрали гроші, я вивчила основи мови, і через три місяці ми були в Італії. Ось тоді я вперше у житті зробила глибокий вдих.
Спочатку було непросто. І клімат інший, і люди. Але жодного осудливого погляду, ніякого тиску. Працювала доглядалкою у літньої пари — найдобріші люди. Потім влаштувалася в кафе помічницею кухаря. Мені платили. Я вперше у житті тримала в руках гроші, які сама заробила — і могла витрачати їх, як хочу. Купила собі першу за 25 років спідницю. Зробила стрижку. Навчилася їздити на скутері. Я — 50-річна жінка, розганялася узбережжям, як дівчинка.
Діти почали просити мене повернутися — допомагати з онуками. Говорили, як їм важко, як їм не вистачає бабусі. Але я знаходила в собі сили відповісти: «Я не няня. Я — мати. А тепер я хочу пожити». Це був мій перший справжній вибір.
Я зняла затишну квартиру. Завела собаку. Познайомилася з чоловіком — Марко, удівець, освічений, з очима кольору бурштину. Він не вимагав, не наказував. Він просто був поряд, коли я цього хотіла. Я знову посміхалася вранці, а не прокидалася в сльозах.
Через рік я скинула 15 кілограмів. Займалася з тренером. Готувала для себе, а не на десять ротів. Я перестала вважати, що прання — це подвиг. Я перестала думати, що жінка має все — просто за фактом народження.
Я навіть зробила собі татуювання — маленького пташка на зап’ясті. На пам’ять. Про те, що я теж вмію літати.
Мої діти образилися. Особливо син. «Як ти могла? Ти кинула нас, ти мусиш бути поруч!» А я — не мусила. І я сказала це вголос. Я допомагала вам усе дитинство. Я годувала, лікувала, мила, обіймала. А тепер — моя черга.
Тепер я розумію: ніхто не подарує тобі твоє життя, якщо ти сама його не візьмеш. А ті, хто справді любить, не осудять тебе за свободу. А якщо осудять — значить, вони тебе не любили, а просто користувалися.
Зараз мені 53. Я не повернулася в Україну. Надсилаю дітям листівки. Гроші — ні. В них свої родини, своє життя. Як і в мене — своє.
І знаєте, чого я найбільше боюся? Що тисячі жінок досі живуть, як жила я. І навіть не здогадуються, що є інший шлях. Отже — він є. І ніхто, крім тебе самої, по ньому не піде.
