Звати мене Олена Михайлівна, мені шістдесят дев’ять. У мене два сини, троє онуків і дві невістки. Здавалося б, при такій родині я маю купатися в турботі. Але останні роки живу, наче сирота. Самотня у своїй хаті, з хворим коліном і телефоном, який мовчить тижнями.
Після смерті чоловіка все пішло шкереберть. Поки він був живий, сини хоча б інколи заходили — на свята, по справі. А як тільки ми його поховали, їх ніби вітер здув. П’ять років. П’ять довгих, пустих років я не бачила своїх дітей. А вони ж живуть у тому ж місті — хоч і на іншому кінці, але це лише сорок хвилин автобусом.
Я не докоряла. Просто телефонувала. Просила допомогти. Коли сусіди затопили кухню — не сильно, але стеля потемніла — подзвонила обом. Обіцяли заїхати на вихідних. Не приїхали. Довелося шукати маляра. Не в грошах справа — образливо. Образливо, що діти, яких я виростила, не знайшли години для рідної матері.
Потім зламався старий холодильник. Я не тямлю у техніці, боялася, що в магазині мене обдурять. Знову звернулася до синів — «мам, там же є консультанти, самі впораєтесь». Довелося дзвонити братові — він послав свою доньку, мою небогу Наталку, з чоловіком. Вони все підібрали, все влаштували.
Коли почалася пандемія, сини раптом згадали, що я існую. Дзвонили раз на місяць, щоб розповісти, як мені треба сидіти вдома і замовляти продукти через інтернет. Але вони забули одне — я не вмію. Зате Наталка показала, як це робити, оформила перше замовлення, залишила список аптек з доставкою і почала дзвонити майже щодня.
Спершу мені було ніяково. Адже у Наталки є свої батьки, свій дім, чоловік, донька. Але вона — єдина, хто приходив до мене просто так. Приносила борщ, ліки, допомагала прибирати, мила вікна. А раз прийшла просто на чай і посидіти поруч. Її донечка — моя внучата небога — кличе мене бабусею. Від неї я вперше за роки почула це слово.
Тоді я й вирішила: якщо мої рідні діти забули про мене, якщо їх цікавить лише те, що можна в мене взяти, а не дати — нехай квартира дістанеться тому, хто поряд не на словах, а на ділі. Я поїхала до ЦНАПу, щоб дізнатися про заповіт. І, як на лихо, того дня подзвонив старший син. Запитав, куди їду і навіщо.
Я відповіла чесно.
Тут і почалося. Крики, лайка, звинувачення. «Ти що, з глузду з’їхала?!», «Це наша спадщина!», «Вона тебе викине, як тільки підпишеш!»
А ввечері вони приїхали. Обоє. Вперше за п’ять років. Привели онучку, яку я ніколи не бачила. Принесли торт. Сіли за стіл. Я сподівалася — може, опам’яталися? Та ні. Почали умовляти, нагадувати, що в мене є рідні діти, що я не маю права віддавати хату сторонній людині. Обвинувачували Наталку в користі, малювали страшні картини, ніби вона мене виселить.
Я дивилася на них і не вірила власним очам. Де ж ви були цілі роки? Чому не згадали, коли мені потрібна була допомога? Чому дзвонили лише тоді, коли почули запах спадщини?
Я подякувала їм за турботу. Сказала, що рішення прийнято, і воно не зміниться. Вони встали й пішли, грюкнувши дверима. Перед цим пообіцяли, що я більше ніколи не побачу онуків і не дочекаюся від них допомоги.
Знаєте, я не боюся. Не тому, що мені байдуже. А тому, що втрачати нічого — я вже давно живу, наче нікому не потрібна. Тільки тепер це стало офіційно.
А Наталка… Якщо вона колись вчинить зі мною так, як малюють мої сини — що ж, значить, помилилася. Але серце підказує: не помилилася. Вона нічого не просила. Ані грошей, ані квартири. Просто була поряд. Просто підставила плече. Просто була людиною.
І це для мене дорожче за будь-які кровні зв’язки.
