У мого сина була одна мрія — переїхати у наш дачний будиночок. Але я відмовилась.
В затишному містечку на півдні України, де старі цегляні будинки переплітаються з каштановими алеями, моє життя перевернулося через одну прохання сина, яке розкололо моє серце пополам. Я, Оксана Іванівна, завжди намагалася дати молодшому синові, Андрійку, усе найкраще. Але його остання пропозиція поставила мене перед вибором, який ледь не розлучив нашу родину.
Я була проти того, щоб Андрій одружувався так рано. Не тому, що мені не подобалася його обраниця, Дар’я — просто у 27 років він лише почав будувати кар’єру. Щойно знайшов хорошу роботу, а вже з запалом запевняв, що готовий утримувати сім’ю. Андрій ніколи не вмів чекати — його імпульсивність завжди брала гору. Півроку тому він одружився з Даринкою, і вони зняли квартиру в центрі міста. Але незабаром молодята зіткнулися з суворими реаліями: оренда пожирала більше половини їхнього доходу.
Вони почали збирати на власне житло. Мріяли накопичити на перший внесок за іпотеку — мета похвальна, але дуже важка. І ось одного дня син підійшов до мене з розмовою, від якої у мене кров застигла в жилах.
— Мамо, ми з Даринкою придумали, як швидше накопичити на квартиру, — почав він, дивлячись мені у вічі. — Переїжджай, будь ласка, у наш дачний будиночок. А ми з Даринкою поки поживемо у твоїй квартирі. Так ми заощадимо на оренді й швидше зберемо на внесок.
Я завмерла, не вірячи своїм вухам. Той дачний будиночок був крихітною будівелькою на околиці селища, з мінімальними зручностями. Андрій продовжував, ніби не помічаючи мого шоку:
— Там є каналізація, вода, усе необхідне. Ну, мамо, подумай! Як тільки ми накопичимо, ти повернешся у свою квартиру. Це ж ненадовго!
Його слова звучали як зрада. Я дивилася на сина, якого виростила сама, відмовляючи собі в усьому, щоб він ні в чому не потребував, і не могла повірити, що він просить мене пожертвувати своїм комфортом заради його мрії. Мені не треба було довго думати, щоб ухвалити рішення, але я дала собі ніч, щоб заспокоїтися.
Я знала свого сина. Якщо він і Даринка переїдуть у мою квартиру, їхній запал до накопичень швидко згасне. Навіщо напружуватися, якщо можна жити в готовому житлі? Андрій — людина, яка легко звикає до зручностей. Варто йому вийти з зони дискомфорту — і він забуде про свої цілі. Він просто залишиться у моїй квартирі, а я так і буду тинятися по холодному дачному будиночку, далеко від міста.
До того ж, я не була готова відмовитися від свого життя. Я ще працюю, а дорога з селища до міста забирає години. Дачний будиночок — це не для життя, а для відпочинку. Тут нема нормального опалення, а взимку сюди й дістатися важко. Чому я маю жертвувати своїм комфортом, щоб син не боровся за свою мрію? Це була б не допомога, а “ведмежа послуга”.
Наступного дня я покликала Андрія та Даринку, щоб поставити крапку в цій справі. Мій голос тремтів, але я була непохитна.
— Я не переїду у дачний будиночок, — сказала я. — Це не обговорюється. Але я готова допомогти вам грішми, щоб ви могли продовжувати знімати квартиру й копити на свою.
Андрій зблід. Його очі, зазвичай такі теплі, тепер палали образами. Даринка мовчала, опустивши погляд.
— Ти думаєш лише про себе, — кинув син. — Ми ж просимо не назавжди, а ти навіть допомогти не хочеш!
— Допомогти? — перепитала я, відчуваючи, як сльози підступають до горла. — Я все життя тобі допомогала, Андрійку. А тепер ти хочеш, щоб я кинула своє життя заради твоїх планів? Це нечесно.
Вони пішли, не сказавши більше ні слова. Відтоді наші стосунки стали холоднішими за січневий вітер. Андрій і Даринка перестали дзвонити, а коли я намагалася їм подзвонити, відповідали сухо, ніби я чужа. Моє серце боліло — я втратила зв’язок з єдиним сином, якого так любила. Але я знала, що вчинила правильно.
Я не могла дозволити синові зупинитися на півдорозі до мрії, звикнувши до легкого життя в моєму домі. І я не була готова пожертвувати собою, щоб він уникнув труднощів. Моє життя теж має цінність, і я заслужила право жити у своїй оселі, серед рідного затишку. Андрій образився, але я вірю, що одного дня він зрозуміє: моя відмова була не егоїзмом, а спробою навчити його самостійності. А поки що я живу з болем у серці, сподіваючись, що час зцілить нашу родину.
