Мам, як ти могла так вчинити?
Досі не віриться, що ця розмова з мамою взагалі відбулась. Я набрав її номер просто поспілкуватись, дізнатись, як справи, а опинився в центрі родинної драми, яка перевернула все з ніг на голову. «Мамо, ти серйозно? — майже кричав я в трубку. — Я твій єдиний син, у мене росте син, твій єдиний онук, якого ти навіть не бачила, а ти переписуєш свою квартиру на якусь сторонню жінку? І ще вітаєшся зі мною, ніби нічого не сталося: „Привіт, сину, давно не дзвонив“?» Мама мовчала на томі конці, а я відчував, як усередині кипить образа, змішана з нерозумінням. Як вона могла так вчинити?
Мене звуть Тарас, мені тридцять п’ять, і я — єдина дитина своєї мами, Олени Миколаївни. Наші відносини завжди були непростими. В дитинстві вона працювала на двох роботах, щоб нас утримувати, і я вдячний їй за це. Але її суворість та звичка все вирішувати сама часто ставали стіною між нами. Коли я одружився з Марічкою та у нас народився син Ярик, я сподівався, що мама стане ближчою до нас. Але вона так і не приїхала познайомитись з онуком, посилаючись на заняття та здоров’я. Я не тиснув, дзвонив раз на місяць, надсилав фото Ярика, але відповіді були короткими: «Добре, сину, рада за вас». І ось тепер я дізнаюсь, що вона переписала свою квартиру на якусь чужу жінку.
Все почалось, коли моя тітка, Ганна, сестра мами, подзвонила мені і розповіла, що Олена Миколаївна оформила дарчу на свою квартиру. Я спочатку подумав, що це помилка — може, тітка щось переплутала? Але вона була впевнена: мама передала житло якійсь Людмилі, жінці, яка, за її словами, «допомагає по господарству». Я був у шоці. Мама живе в невеликому містечку, у двокімнатній квартирі, яку вона з батьком купили ще молодими. Це не просто нерухомість — це частина нашої родини, місце, де я виріс. І тепер це житло належить сторонній людині?
Я негайно подзвонив мамі, щоб з’ясувати правду. Вона відповіла спокійно, ніби нічого незвичного не сталося. «Так, Тарасе, я подарувала квартиру Люсі, — сказала вона. — Вона гарна жінка, доглядає за мною, приносить продукти, допомагає з прибиранням. А ти далеко, у тебе своє життя». Я не знав, що відповісти. Так, ми з Марічкою живемо в іншому місті, за три години їзди, але я завжди пропонував допомогу! Дзвонив, питав, чи потрібно щось, пропонував приїхати чи оплатити сидку, якщо їй важко. Але мама щоразу відмовлялась: «Не треба, я впораюсь». І ось тепер вона каже, що я «далеко», а якась Люся — її опора?
Я спитав, хто ця Людмила і чому мама їй так довіряє. Виявилось, це сусідка, яка кілька років тому почала заходити до мами, допомагати з подоручами. За словами мами, вона «наче дочка» — готує, ходить у аптеку, відвозить на дачу. Я не проти, щоб мама приймала допомогу, але подарувати квартиру? Це ж не коробка цукерок! Я намагався пояснити, що це несправедливо стосовно мене та Ярика. «Мамо, я твій син, Ярик — твій онук. Ти навіть не знаєш, як він виглядає, а віддаєш усе сторонній жінці? Як ти собі це уявляєш?» — питав я. Але мама лише зітхнула й сказала: «Тарасе, ти все одно не приїжджаєш, а Люся поруч. До того ж, це моє рішення».
Я відчував, як образа росте. Так, я не приїжджаю щомісяця — у мене робота, родина, кредит за авто. Але я завжди вважав, що ми з мамою — родина, що вона думає про наше майбутнє. Ярику всього чотири, він росте, і я мріяв, що принаймні ця квартира колись стане йому підтримкою — може, для навчання чи першого житла. А тепер усе це дісталося якійсь Люсі, про яку я й не чув раніше. Я спитав маму, чи не боїться вона, що та жінка просто скористалась її довірою. Але вона різко відповіла: «Я знаю, що роблю. Люся — хороша людина».
Після розмови я довго не міг заспокоїтись. Марічка, побачивши мій стан, запропонувала поїхати до мами й поговорити особисто. Ми так і зробили — взяли Ярика й вирушили до неї. Коли ми приїхали, мама зустріла нас тепло, обняла онука, але я бачив, що вона напружена. За чаєм я знову підняв тему квартири. Я не хотів сварки, але мусив зрозуміти, чому вона так зробила. «Мамо, поясни, — сказав я. — Якщо тобі потрібна допомога, я можу приїжджати частіше, найняти когось. Навіщо ж віддавати квартиру?» Вона подивилась на мене втомлено й промовила: «Тарасе, я не хочу бути тягарем. Люся піклується про мене, а ти зайнятий. Я вирішила так, щоб нікому не бути обузою».
Ці слова вразили мене глибше, ніж я очікував. Невже вона думає, що стала б для нас тягарем? Я намагався пояснити, що ми — її родина, що Ярик мріє про бабусю, що я хочу бути поруч. Але мама лише похитала головою. Тоді я зрозумів — вона почувалась самотньою, і Люся, мабуть, заповнила цю порожнечу. Було боляче це усвідомити, але я почав баЯ обняв маму міцніше і пообіцяв, що відтепер буватимемо частіше, щоб вона ніколи більше не почувалася самотньою.
