Телефон тремтів у моїх руках, коли я набирав номер. Серце калатало так, ніби хотіло вистрибнути з грудей. «Ало, Марічко, я зробив так, як ти сказала! Підсипав їй у каву той порошок. Чекаю, коли подіє, щоб втекти. Але, трясця, що це було? Не можна ж таке в каву сипати! Оленка зблідла, їй стало погано, ніби вона отруту ковтнула! Звідки я міг знати? Я ж не лікар!» Мої слова ламалися, а в голові крутився вихор жаху і провини. Як я взагалі дійшов до цього?
Все почалося кілька тижнів тому, коли моє життя, здавалося, розсипалося. Ми з Оленкою одружені сім років, а останній час у нас стала постійна бійка. Сварки, докори, її вічне незадоволення — я вже втомився. Вона змінилася: з тієї веселої дівчини, в яку я закохався, стала людиною, котра завжди незадоволена. Я намагався говорити, але кожна розмова закінчувалася криками. Почав думати, що розлучення — єдиний вихід. Але тоді з’явилась Марічка.
Марічка — колега з роботи. Ми часто бачились на перервах, і вона вміла слухати. Коли я почав розповідати їй про свої проблеми, вона не судила, а жаліла. Поступово ми зблизилися, і мені стало з нею легко, як давно не було. Одного разу, після чергової сварки, я поскаржився, що не знаю, як вирватися з цього замкнутого кола. Тоді вона й запропонувала ідею, яка спершу здалася божевільною. «Є один спосіб, — сказала вона з хитрим усміхом. — Підсип їй у каву дещо. Нічого страшного, просто заспокійливе. Я дам тобі порошок, він безпечний». Я сміявся, думаючи, що це жарт, але вона була серйозна. Вона простягнула мені пакетик: «Спробуй, гірше не буде».
Я довго вагався. Підсипати щось у каву дружині? Звучало, як з дешевого детектива. Але Марічка запевняла, що це лише трав’яний заспокійливий засіб, і він допоможе нам порозумітися. Я був так виснажений, що зрештою погодився. Вранці, поки Оленка була в душі, я з тремтінням висипав порошок у її чашку. «Марічка ж сказала — безпечно», — намагався переконати себе.
Оленка випила каву, навіть не запідозривши нічого. Я спостерігав, чекаючи, що вона розслабиться. Але через півгодини вона зблідла, схопилася за живіт і скривилася від болю. «Що з тобою? Може, викликати швидку?» — запитав я, але вона лише махнула рукою, мовляв, нічого страшного. Я вибіг на балкон і подзвонив Марічці. Її спокійний голос лише посилив мою паніку: «Не хвилюйся, це просто травки. Може, алергія? Даси води, пройде». Але Оленці стало гірше, і мене охопила жахлива думка: а якщо це отрута?
Я викликав швидку. Лікарі забрали її до лікарні, а один із них спитав, чи не їла вона щось дивне. Я пробубнів, що не знаю, але всередині стискався від жаху. Що, якщо вони знайдуть цей порошок? У лікарні мені сказали, що у неї сильне отруєння, але, на щастя, стан стабільний. Причину ще не знають, але я вже не міг думати ні про що, крім своєї провини.
Ввечері я знову дзвонив Марічці, але тепер уже кричав: «Що ти мені дала? Оленку ледве врятували! Якщо це отрута, я розкажу поліції!» Вона почала запевняти, що це були «лише трави», що я, мабуть, перебрав дозу. Але я вже не вірив їй. Я згадав, як вона мене підштовхувала, і зрозумів — вона мною маніпулювала. Можливо, хотіла зруйнувати наш шлюб?
Зараз Оленка ще в лікарні, але лікарі кажуть, що вона видужає. Я сиджу у порожній хаті, дивлюся на її улюблену чашку і розриваюся від провини. Я не хотів їй зла, просто мріяв, щоб ми знову були щасливі. Але в результаті ледь не втратив її. Вирішив розповісти все, коли вона одужає. І збираюся з’ясувати, що це був за порошок. Якщо Марічка дійсно підсунула мені отруту — вона не уникне відповіді.
Ця історія навчила мене одного: не можна сліпо вірити чужим словам, коли йдеться про близьких людей. Я ледь не зруйнував сім’ю через власну слабкість. Тепер молюся, щоб Оленка одужала, і в нас був шанс все виправити. А Марічці більше не дозволю втручатися у наше життя. Іноді одна помилка коштує надто багато — але я сподіваюся, що в мене ще є час її виправити.
