Ось така історія… Два роки тому, коли ми з чоловіком кожного дня їздили до моєї бабусі доглядати за нею, жоден із родичів навіть не згадував про неї. А тепер, коли вона пішла у вічність і залишила нам свою квартиру, всі раптом прокинулись і злетілися, як шуляки, вимагаючи свою частку. Я досі не можу повірити, як швидко люди, які роками не дзвонили і не навідувались, перетворились на запеклих борців за «справедливість». Ця історія змусила мене по-новому подивитись на нашу родину й на те, що справді має значення.
Моя бабуся, Ганна Семенівна, була дивовижною жінкою. Попри свої дев’яносто років, вона до останнього намагалась бути бадьорою. Але останні два роки її здоров’я сильно погіршилось: вона майже не вставала з ліжка, погано бачила й потребувала постійної допомоги. Ми з чоловіком, Дмитром, жили неподалік, тому, звісно, взяли на себе турботу. Я готувала їй їжу, прибирала в хаті, допомагала з гігієною, а Дмитро возив її до лікарів, купував ліки й лагодив усе, що ламалось у її старенькій квартирі. Було нелегко — у нас самі двоє дітей, робота, власні клопоти, але я ніколи не вважала це тягарем. Бабуся виховувала мене, коли батьки були у від’їздах, і для мене було справою честі оточити її турботою в останні роки.
За весь той час я рідко бачила інших родичів. Моя тітка, Оксана, живе в іншому місті й навідувалась до бабусі раз на рік, привозячи коробку цукерок і пару формальних фраз. Двоюрідний брат, Андрій, взагалі не з’являвся — він завжди був зайнятий кар’єрою та власною родиною. Інші родичі обмежувались рідкими дзвінками, щоб «поцікавитись, як справи». Ніхто не пропонував допомогти ні грошима, ні часом. І нас з Дмитром це влаштовувало — ми не очікували, що хтось поділить з нами цю відповідальність. Але я й уявити не могла, що все зміниться, як тільки мова зайде про спадщину.
Коли бабуся померла, ми з Дмитром були спустошені. Її відхід залишив у моїй душі величезну порожнечу. Але через пару тижнів після похорону почались дзвінки. Першою з’явилась тітка Оксана. Вона приїхала до нас додому й, навіть не запитавши, як ми переживаємо втрату, одразу почала розмову про квартиру. «Олесю, ти ж розумієш, що мати залишила спадок не тільки вам, — сказала вона. — Ми теж її діти, у нас є права». Я була в шоці. Тітка роками не з’являлась у бабусі, нічим не допомагала, а тепер заявляє, що має право на її квартиру? Я спробувала пояснити, що бабуся сама вирішила залишити хату нам, тому що ми про неї дбали. Але Оксана лише насміхнулась: «Це несправедливо. Ти просто скористалась тим, що була поруч».
Незабаром підключився й Андрій. Він написав мені довге повідомлення, де розповідав, як любив бабусю й як йому «важко усвідомити», що її квартира дісталась тільки нам. Він запропонував «все вирішити по-справедливому» і поділити спадщину порівну. Я не знала, сміятись мені чи плакати. Андрій не був у бабусі років десять, навіть на похорон не приїхав, посилаючись на зайнятість. А тепер він згадав про свою любов до неї? Я відповіла, що квартира була заповідана нам, і це воля бабусі. Але він почав погрожувати, що звернеться до суду, якщо ми не погодимось на його умови.
Ситуація ставала напруженішою. Навіть далекі родичі, яких я ледь знала, почали дзвонити й натякати, що «непогано б поділитись». Я почувала себе, як загнана в кут. Ми з Дмитром не гнались за цим спадком — бабусина квартира була скоріше пам’яттю про неї, ніж багатством. Це старенька двокімнатна хрущовка, яка потребує ремонту. Але для нас вона була цінною, тому що там минули останні роки бабусиного життя, там ми проводили з нею вечори, пили чай і слухали її оповідки. А тепер ці спогади перетворились на поле битви.
Дмитро, як завжди, був моєю опорою. Він сказав, що ми нікому нічого не зобов’язані доводити і що волю бабусі потрібно поважати. Ми звернулись до юриста, щоб з’ясувати, наскільки реальні погрози родичів. Виявилось, що заповіт складений чітко, і шанси оскаржити його мізерні. Але навіть ця юридична впевненість не зняла тягар із душі. Я не могла повірити, що люди, яких я вважала родиною, так легко забули про бабусю, поки вона була живою, а тепер б’ються за її майно.
Одного разу я не витримала й подзвонила тітці Оксані. Я запитала, чому вона не допомагала бабусі, якщо тепер так палко відстоює свої права. Вона почала виправдовуватись, кажучи, що в неї були свої проблеми, що вона живе далеко і що «не все так просто». Але я відчувала, що це просто слова. Наприкінці розмови вона сказала: «Олесю, не будь жадібною, ми ж одна родина». Це добило мене остаточно. Жадібною? Я, яка два роки міняла бабусі постіль, возила її до лікарів і сиділа з нею вночі, коли їй було погано? Я поклала слухавку й розплакалась.
Зараз ми з Дмитром намагаємось закрити це питання.Зараз ми з Дмитром намагаємося закрити це питання, але серце болить від того, як насправді виглядає родина, коли зникає любов і залишаються лише гроші.
