Справедливість по спадщині
Два роки тому, коли ми з чоловіком щодня їздили до моєї бабусі, щоб доглядати за нею, жоден із родичів навіть не згадував про її існування. А тепер, коли вона пішла з життя й залишила нам свою оселю, всі раптом ожили й злетілися, немов круки, вимагаючи свою частку. Я досі не можу зрозуміти, як швидко люди, які роками не дзвонили й не відвідували, перетворилися на палких борців за «справедливість». Ця історія змусила мене по-новому подивитися на нашу родину й на те, що справді має значення.
Моя бабуся, Ганна Дмитрівна, була дивовижною жінкою. Попри свої дев’яносто років, вона до останнього намагалася триматися бадьоро. Але останні два роки її здоров’я сильно похитнулося: вона майже не вставала з ліжка, погано бачила й потребувала постійної допомоги. Ми з чоловіком, Богданом, жили недалеко від неї, отже, взяли на себе турботу. Я готувала їй їжу, прибирала в хаті, допомагала з гігієною, а Богдан возив її до лікаря, купував ліки й лагодив усе, що ламалося в її старенькій хаті. Це було нелегко — у нас самі двоє дітей, робота, свої клопоти, але я ніколи не вважала це тягарем. Бабуся виховувала мене, коли батьки були в роз’їздах, і для мене було справою честі оточити її турботою в останні роки.
Увесь цей час я рідко бачила інших родичів. Моя тітка, Марія, живе в іншому місті й навідувалася до бабусі раз на рік, привозячи коробку цукерок і пару шаблонних фраз. Двоюрідний брат, Олег, взагалі не з’являвся — він завжди був зайнятий своєю кар’єрою та сім’єю. Інші родичі обмежувалися рідкими дзвінками, щоб «поцікавитися, як справи». Ніхто не пропонував допомогти ні грішми, ні часом. Нас із Богданом це влаштовувало — ми не очікували, що хтось поділить із нами цей обов’язок. Але я й подумати не могла, що все зміниться, варто лише заговорити про спадщину.
Коли бабуся померла, ми з Богданом були спустошені. Її відхід залишив у моїй душі велику порожнечу. Та вже через кілька тижнів після похорону почалися дзвінки. Першою з’явилася тітка Марія. Вона приїхала до нас додому й, навіть не запитавши, як ми переживаємо втрату, одразу заговорила про хату. «Оленко, ти ж розумієш, що мати залишила спадщину не лише вам, — сказала вона. — Ми теж її діти, у нас є права». Я була в шоку. Тітка роками не з’являлася до бабусі, нічим не допомагала, а тепер заявляє, що має право на її оселю? Я спробувала пояснити, що бабуся сама вирішила залишити хату нам, бо ми про неї дбали. Та Марія лише здвигнула плечима: «Це несправедливо. Ти просто скористалася тим, що була поруч».
Незабаром долучився й Олег. Він надіслав мені довге повідомлення, де розповідав, як любив бабусю й як йому «важко усвідомлювати», що її хата дісталася лише нам. Він запропонував «вирішити все по-справедливому» й поділити спадщину порівну. Я не знала, сміятися мені чи плакати. Олег не був у бабусі років десять, навіть на похорон не приїхав, посилаючись на зайнятість. А тепер він згадав про свою любов до неї? Я відповіла, що хата була заповідана нам, і це воля бабусі. Але він почав погрожувати, що звернеться до суду, якщо ми не погодимося на його умови.
Ситуація ставала все напруженішою. Навіть далекі родичі, яких я ледве знала, почали дзвонити й натякати, що «непогано було б поділитися». Я почувалася загнаною в кут. Ми з Богданом не гналися за цією спадщиною — бабусина хата була скоріше спогадом про неї, ніж багатством. Це старенька двокімнатна у панельному будинку, яка потребує ремонту. Але для нас вона була дорогою, бо там минули останні роки бабусиного життя, там ми проводили з нею вечори, пили чай і слухали її оповідки. А тепер ці спогади перетворилися на поле бою.
Богдан, як завжди, був моєю опорою. Він сказав, що ми нікому нічого не винні доводити й що волю бабусі слід поважати. Ми звернулися до адвоката, щоб з’ясувати, наскільки реальні погрози родичів. Виявилося, що заповіт складений чітко, і шанси оскаржити його мінімальні. Але навіть ця юридична впевненість не зняла тягар із душі. Я не могла повірити, що люди, яких я вважала родиною, так легко забули про бабусю, поки вона була живою, а тепер б’ються за її майно.
Одного разу я не витримала й подзвонила тітці Марії. Я запитала, чому вона не допомагала бабусі, якщо тепер так палко відстоює свої права. Вона почала виправдовуватися, кажучи, що в неї були свої проблеми, що вона живе далеко й що «не все так просто». Але я відчувала, що це лише слова. Наприкінці розмови вона сказала: «Оленко, не будь жадібною, ми ж одна родина». Це добило мене остаточно. Жадібною? Я, яка два роки міняла бабусі постіль, возила її до лікарів і сиділа з нею вночі, коли їй було погано? Я поклала слухавку й розплакалася.
Зараз ми з Богданом намагаємоЗараз ми з Богданом намагаємося закрити це питання, але шрами на серці залишаться назавжди.
